У Збройних Силах України зараз служить і працює понад 55 тисяч жінок. Гарні, чарівні жінки, але у військовій формі, і деякі з них – на війні.
Буковинки розповіли "МБ" про те, як служать в армії серед чоловіків і чи складно на передовій, а ще про нежіночі переживання та враження від війни.
Ніколи не заплакала
Чернівчанка Олена Брезицька служить у Збройних Силах України вже два роки. Підписала контракт 2017 року і майже півроку провела на передовій.
Служила у 24-й бригаді, воювала, була зв’язківцем. Через сімейні обставини перевелася у Чернівецький міський військкомат і вже два місяці працює там.
Одразу після навчального центру у Полтаві Олена поїхала в зону АТО на першу лінію на донецькому напрямку.
– Коли ти на передовій, по-іншому дихається і думається. Ми всі там були, як брати і сестри, – каже Олена. – Дуже допомагали і підтримували один одного. У мене була можливість поїхати у відпустку на десять днів, але я не скористалася нею, бо ти не можеш поїхати і залишити свою бригаду. Зараз перевелася, бо закінчилася ротація, нас вивели на постійний пункт дислокації у Львівську область.
Олена розповідає, що їй не було важко служити, але було важко дивитися на вбитих та поранених хлопців. Та жодного разу там не заплакала.
– Зараз перебуваю у санаторії міноборони у Трускавці. Лише тут почала плакати, бо дуже тягне назад, – продовжує Олена. – Військові часто кажуть, що з війни приходять, але не повертаються. Це правда.
У мене були такі випадки, що потрібно було їхати у морг, забирати від сепаратистів наших хлопців, тягнула їх на собі, допомагала пораненим – бачила багато. Та не було ні сліз, ні істерики. А вже коли повернулася сюди, стало важко. Я не знаю, звідки у мене бралися сили. Ми ходили в наряди доба через добу. Це був пекельний графік, але натхнення не зникало.
Жодних переваг під час служби не було
У підрозділі зв’язківців, де служила Олена, було 25 чоловіків. Вона була серед них одна. Отримала позивний "Ксена – принцеса-воїн", через свій бойовий характер.
– Щойно прибула на передову, майже одразу пішла в наряд, була на бойових виїздах і через свій характер отримала позивний "Ксена", – каже Олена. – Жодних переваг під час служби не було, бо ти в армії не жінка, а військовослужбовець. І це правильно.
Виконувала всю чоловічу роботу без обмежень. Зв’язківці мали між бригадами налагодити зв’язок. Доводилося і на пузі повзати, і в шахти спускатися. Якось дуже близько бачила сепаратистів. Для мене один із найбільш вразливих моментів був тоді, коли виявилося, що це не були російські військові. Це були люди, які розмовляли українською, але вони – на тому боці.
Доводилося стріляти у відповідь. Чула близько біля себе вибухи. Спочатку не могла спати, просила батьків, щоби надіслали снодійне, а потім звикла. Не прокидалася навіть під час сильних вибухів. Навпаки, відсутність вибухів для нас означала, що потрібно бути насторожі.
За освітою Олена політолог. До служби в армії мала невеликий бізнес на Калинівському ринку. Та ще з молодості мріяла стати військовим.
– У мене батько військовий. У 17 років хотіла вступити у військовий ліцей, але заборонила мама. Потім вийшла заміж, народила доньку, і було не до того, – каже Олена. – Коли почалася війна, вирішила, що піду в армію.
Із бойовими друзями часто спілкуємося, дехто просить, щоби я поверталася. І я такий варіант не відкидаю. Бо мені здається, що ця війна не закінчиться швидко. Це вже, швидше, не війна, а політика і бізнес. Дуже прикро, що державна верхівка не бачить хлопців, які гинуть і яких калічить війна. Це дуже важко. Тому я дуже мрію, щоби війна якомога швидше закінчилася.
Носить на собі 15-кілограмовий "бронік"
Тетяна Мельничук з Хотина вже два роки служить в армії. До армії навчалася на юриста у комерційному коледжі у Чернівцях, але залишила його і підписала контракт із Збройними Силами України.
Дівчина служить старшим бойовим медиком 10-ї гірсько-штурмової бригади. На передовій 12 лютого Тетяна відсвяткувала своє 20-річчя. Вона –наймолодша у своїй батареї і одна серед 43 чоловіків. Запевняє, що бути у чоловічому колективі нескладно, бо всі дружні. Зараз Тетяна служить на першій лінії вже шість місяців.
– Я пішла в армію, бо розумію, що сьогодні війна триває тут, а завтра може бути біля твого дому, – розповідає Тетяна. – Мама не знала, що я потрапила на передову. Тато спочатку теж був проти. Та я сказала: не дозволиш зараз, піду у 21 рік, навіть не запитуючи. Тож у нього не було вибору.
Запитую, чи доводилося витягувати на собі когось із хлопців. У відповідь спокійно: "Було кілька разів минулого року, цього року – ні".
Її не лякають побутові проблеми, достатньо комфорту – це баня і велика кухня у бліндажі.
– На нинішньому місці дислокації ми змінили "Айдар". Вони тут баню зробили – і це вже супер. Ще облаштували для себе кухню велику і всі по черзі готуємо, – хвалиться Тетяна. – До того були у гірших умовах – не вистачало води навіть для вмивання.
У наряди Тетяна ходить повністю озброєна – бронежилет, каска, зброя. Тендітна дівчина без проблем носить на собі 15-кілограмовий "бронік" по три-чотири години на день.
– Вибухи чую щодня. Обстрілює артилерія, піхота, з мінометів. Я вже до цього звикла. У бліндажі не так страшно, – зізнається Тетяна.
Я наймолодша у нашій бригаді, багато хто до мене ставиться, як до доньки. Навіть позивний отримала "Доця", мене це не ображає, бо так тато називає.
У травні у бригаді, де служить Тетяна, – ротація. Дівчина каже, що поїде додому у відпустку, але обов’язково повернеться назад.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
