День Всіх Святих Землі Української
Перенесення мощей блаженного Ігоря, великого князя Чернiгiвського i Київського (1150)
Блаженного Константина, митрополита Київського i всiєї Руси (1159)
Священномученика Дорофея, єпископа Тирського
День Всіх Святих Землі Української
Почитання святих почалося ще з часів перших християн. Приклад мучеників у перших віках дав поштовх до їх почитання. Смерть за Христову віру свідчила про віддану любов до Ісуса Христа та його церкви. Сам Ісус казав: "Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо 15;12,13).
Перший приклад досконалої любові показав мученик за Христову віру архидиякон Стефан. Він є немовби старозавітнім патріархом Святих. "І каменували Стефана, який взивав, мовивши: "Господи Ісусе, прийми дух мій!". А впавши на коліна, закликав сильним голосом: "Господи, не постав їм цього за гріх!" І промовивши це, смертю заснув" (Ді 7;59,60). Його смерть стала прочим початком для святих мучеників християнської віри: "... І настало того дня велике переслідування Церкви, що в Єрусалимі. Всі, крім апостолів, розсипались по селах Юдеї та Самарії".
Уже в IVст. імператор Костянтин Великий збудував у Константинополі церкву на честь дванадцяти Апостолів (як знаємо зі св. Письма, усі апостоли, крім св. Йоана, закінчили своє земне життя мученицькою смертю). Пізніше поширився ще й культ апостолів, ієрархів, аскетів, монахів та монахинь, тих, хто засвідчив вірність Христові своїм праведним життям. Таких християн, чиє життя було прикладом для наслідування, почали згадувати і оспівувати у Літургійних текстах. Це були апостоли, святителі, преподобні, мученики, ісповідники, безсрібники, чудотворці та ін.
Кожний день церковного року присвячений якомусь святому чи групі святих. Але є багато святих, про яких ніхто не знає і не здогадується. У Божому Провидінні їх імена записані у Книзі Життя. Тому, щоб віддати їм належну шану, Церква присвятила день для почитання усіх Святих, які не входять у річний цикл церковного календаря. Християни різних країн мають визначений день для почитання своїх національних Святих. Для нас, українців, таким особливим днем є четверта неділя після Зіслання Святого Духа - Неділя Всіх Святих Українського народу.
Перший описаний угорі празник – це празник на честь святих, але не всіх, а тільки Мучеників. Уже за часів св. Івана Золотоустого, який на празник Всіх Мучеників написав проповідь, у грецькій Церкві це свято святкувалося в першу неділю після зіслання Святого Духа. Найдавніший сирійський календар подає з 411 року п’ятницю як день всіх Мучеників. А халдейці і сирійці в цей день згадують всіх ісповідників. Ще в IVст в Едесі (теперішня Туреччина) 13 травня святкували день всіх Мучеників. Святий Єфрем Сирин написав свій гімн з нагоди цього свята. Св. Максим з Турину в Vст. виголосив проповідь на честь всіх Мучеників вже в першу неділю після зіслання Святого Духа. Папа Боніфатій IV у 610 р. одержав від імператора Фоки римський Пантеон і присвятив його Пречистій Діві Марії і Мученикам. Деякі літургісти вбачають у цьому початок свята Всіх Святих. Папа Григорій ІІІ (731-741рр) у базиліці св. Петра посвятив каплицю на честь Всіх Святих, відтоді на Заході починається це святкування.
Однак невідомо, коли свято всіх Мучеників почало називатися святом Всіх Святих.
На Сході за імператора Лева Мудрого (886-911рр) це свято було вже загальнопочитане і був збудований храм на честь Всіх Святих. А на Заході Папа Григорій VII (1073-1085рр) встановлює це свято 1 листопада (що й зараз практикується в Латинському обряді).
На сьогодні у нашому Східному обряді свято Всіх Святих припадає на першу неділю після П’ятидесятниці, що має велике символічне значення. Ми знаємо, що від зіслання Святого Духа на Апостолів розпочинається історія Христової Церкви. Апостоли, повні Святого Духа, вийшли у світ нести Благу Вістку усім народам землі. Плодом їхньої проповіді власне є праведне життя багатьох навернених людей, що своїм чеснотливим життям засвідчували, що вони є плодом Святого Духа. "І страх напав на кожну душу: багато було чудес і знаків, що їх апостоли робили. Всі віруючі були в купі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було. Щодня вони однодушно перебували у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця; хвалили Бога і втішалися Любов’ю всього люду. Господь же додавав щодня (до церкви) тих, що спасалися" (Ді 2; 43-47).
Диякон Костянтин VI ст. у своїй проповіді першої неділі після П’ятидесятниці сказав: "Церква визначним і дуже світлим празником згадує ці славні всесвітні безсмертні квіточки, що їх видала ціла земля, постійно наводнювана ріками Святого Духа". Що це означає для нас…?
Святий... Хто він такий? Багато людей сьогодні думає, що святим можна стати лише у монастирі, мовляв люди там повністю віддані Божим справам, їх не турбує суєта цього світу, і тому лише вони можуть осягнути це. Звичайно, у цьому є певна рація, однак святими можуть бути не лише духовні особи. Святим є той, хто вірний своєму покликанню, той, хто сумлінно виконує свої щоденні обов’язки щодо Бога та ближнього. Покликання до святості має кожен, а не по-одинокі. Саме святості хоче від нас Ісус Христос: “Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!”(Мт. 5,48)
Церква подає нам приклад багатьох християн, серед яких і миряни також, які зрозуміли цей заклик та зуміли його втілити у своєму земному житті. Цим вони ніби говорять: “Дивіться! Ми були такі, як і ви, також були оточені світовим, гріховним зіпсуттям, випробувані багатьма спокусами, але з Божою ласкою змогли жити святим життям”. Вони зрозуміли, що можуть все в Тому, Хто укріплює їх (пор. Флп. 4,13). Так, людина своїми силами ніколи не зможе цього осягнути, проте з Богом вона може все.
Святими можуть бути і люди різного віку. Прикладом “підліткової” святості є Домінік Савіо, який був звичайним учнем. Незважаючи на свій короткий вік (помер у 14 років), він зумів полюбити Бога понад усе. Прикладом “материнської” святості є Жанна-Бернадетта Молля. Це - свята мати минулого століття. Коли була вагітною, лікар сказав їй, що вагітність має ускладнення, і, якщо вона наважиться народжувати, може сама при цьому померти. Її вибір був нелегким, але вона вирішила дати життя дитині, яку носила під своїм серцем. Дитина таки народилася, а мати втратила життя.
Головним у житті святих була велика любов до ближнього, адже, якщо ми любимо ближнього, який так близько біля нас, то з певністю можемо сказати, що любимо Бога, який є на небі. Бога ніхто ніколи не бачив. “Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала”(I Йов 4,12).
Це свято нагадує про наше покликання до святості. Тож нехай приклад Христа та всіх святих надихає нас на життя, сповнене любові до Бога та ближнього.
Блаженний Ігор, великий князь Чернігівський і Київський
Ігор Ольгович у святому хрещенні Георгій походив із роду чернігівських князів. Після смерті свого брата Всеволода Ольговича, який був київським князем, уступив на київський престол, на якому княжив лише 12 днів. Кияни не любили Ольговичів, зрадили його й видали Ізяславу Мстиславичу переяславському, який проголосив себе київським князем. Ізяслав Мстиславич закував його в кайдани й відіслав спочатку до Видубицького монастиря під Києвом, а потім до Переяслава, де він тяжко захворів. За згодою Ізяслава Мстиславича князь Ігор прийняв чернецтво. Після одужання він прибув до Києва, де в монастирі Св. Федора прийняв схиму під ім’ям Гавриїла. Тим часом проти князя Ізяслава Мстиславовича у 1147 р. виступив брат Ігоря Святослав Ольгович.
Юрба киян, яка зібралася тоді на віче, постановила вбити князя Ігоря. Даремно митрополит, князь і бояри відмовляли розлючених людей від цього заміру. Вони вдерлися до монастиря Св. Федора, схопили князя Ігоря під час богослужіння й витягнули на вулицю. Спочатку князеві вдалося вирвати його з рук юрби й привести до двору своєї матері, але люди ввірвалися й вбили князя Ігоря. Вони знущалися над його тілом, прив’язали шнурок до ніг і тягнули вулицями міста, а потім залишила окривавлене тіло на Подолі.
Уже під час похорону князя Ігоря кияни зрозуміли, що вбили невинну людину через ненависть до його роду, й незабаром почали вшановувати його як святого й мученика. Біля мощей князя Ігоря почали творитися чудеса. У 1150 р. його тіло було перевезене з Києва до рідного Чернігова. Пам’ять блаженного Ігоря великого, князя чернігівського вшановується 18 червня (5 червня за ст. ст.).
Блаженній Костянтин, митрополит Київський і всієї Русі
Після смерті митрополита Київського Михаїла (очолював Київську кафедру з 1131-1145 рр.) князь Ізяслав вирішив висвятити на митрополита Київського Климента Смолятича. Він запросив цього монаха із Смоленська і хотів висвятити руськими єпископами без згоди вселенського патріарха, як це було раніше. Ізяслав скликав собор руських єпископів і наказав їм висвятити схимомонаха Клима в митрополита Київського і всієї Русі. Не всі єпископи погодились, але деякі, які хотіли догодити князю, посвятили Климента в єпископи главою святого Климента, Папи Римського, яка була привезена святим князем Володимиром із Херсонеса в Київ.
Після Ізяслава київський престол перейшов до Юрія Довгорукого (займав київський престол три рази: 1149— 1150 рр., кінець 1150 р., 1154-1157 рр.). Він не захотів мати митрополитом Київським Клима, як незаконно висвяченого.
Вселенський патріарх прислав до Києва митрополита Константина, грека, хіротонізованого Константинопольським патріархом у 1155 р., а 1156 р. він прибув до Києва. Константин, даною йому владою патріарха, відлучив від архірейства й престолу митрополичого Климента і всіх тих, кого він висвятив у той чи інший духовний сан.
Через декілька років князь Юрій помер. Почалися великі незгоди між князями руськими за великокняжий і митрополичий престол. Одні вважали пастирем Костянтина, інші вимагали повернути Климента.
Не дійшовши між собою згоди, вирішили обох митрополитів відлучити від митрополичої кафедри. Послали до Константинопольського патріарха прохання прислати їм нового митрополита. Щоб припинити сварку між князями, Вселенський патріарх прислав в Київ нового митрополита Феодора. Тоді блаженнійший Константин, бачачи незгоду між князями, сам вирішив залишити митрополичий престол раніше, до приїзду нового митрополита. Він покинув Київ і виїхав у Чернігів до єпископа Антонія, який також був греком. По дорозі смертельно захворів. Відчувши свою кончину, Константин написав лист і передав його Антонію, узявши з нього клятву, що той прочитає лист після його смерті. Після смерті 5 червня 1159 р. відкрили лист, у якому Константин заповідав не ховати його, а викинути тіло в поле для з’їдання псам. Вважав себе винним у сварці князів. Єпископ Антоній показав лист чернігівському князю Святославу Ольговичу, який порадив виконати заповіт покійного. Так і зробили. Вивезли тіло в поле, де воно пролежало три дні й не було ушкоджене.
Після цього князь дуже злякався, він наказав поховати архієрея Божого з почестями. Тіло принесли в місто і з почестями поховали біля собору Святого Спаса, біля могили блаженного київського князя Ігоря, убитого киянами.
У ті дні, коли тіло Костянтина лежало в полі, у Києві потемніло сонце, піднялася велика буря, навіть був невеликий землетрус, грім і блискавка. Грім убив одночасно вісім чоловік — двох священиків, двох дияконів і чотирьох мирян.
Після того, як тіло блаженного Костянтина було поховано, у Києві наступив повний спокій. Усі, дивуючись тому, що сталося, славили Бога, якому віддаємо славу нині і навіки. Пам’ять блаженного Костянтина, митрополита Київського і всієї Русі вшановується 18 червня (5 червня за ст. ст.).
