У Чернівецькій області хлопець-сирота Михайло виховувався в дитячому будинку та інтернаті, а тільки через двадцять років знайшов рідного дідуся.

Про це повідомляє кореспондент molbuk.ua

"Вихователів називав мамою"

Михайлика ще немовлям залишила мама в пологовому будинку. Написала відмову. Вслід їй лунав плач хлопчика, який ніби передчував, що від нього відреклася найдорожча людина.

– Про своє життя в дитячому будинку я мало пам’ятаю, – зізнався хлопець. –Ніби крізь туман, бачу ліжечко, в якому лежу і плачу. До мене підходить жінка в білому халаті, бере на руки, пригортає до себе. Усіх вихователів я називав "мамою". У мене було світле кучеряве волоссячко. Медсестра сказала: "Як можна було залишити таке янголятко". Я був тихим, слухняним. І за це мене всі любили, приносили іграшки, солодощі. Приходили якісь люди, оглядали мене з усіх боків, про щось запитували. Але я був дуже сором’язливий і мовчав. Одна жінка сказала: "Гарний хлопчик, але якийсь недорозвинутий. Не будемо його брати".

Потім Михайлика перевели в інтернат. "Тут мені було важче, ніж у дитячому будинку, – хлопець зітхає. – Старші учні знущалися над меншими, били їх, посилали просити гроші. Якось мені розбили голову, обличчя залило кров’ю. Кривдники попередили: якщо поскаржуся вихователям, то приб’ють. І я сказав, що сам впав і покалічився. Вчився я непогано. Особливо любив математику, бо вчителька була дуже добра. Підходила до мене на уроці, допомагала з домашнім завданням. Після закінчення школи я вступив до училища, де навчився робити меблі. Потім вступив ще на заочне відділення ЧНУ, хочу стати програмістом".

"Були сиротами при живих батьках"

Михайло завжди хотів знайти маму. "Малим я сідав біля вікна і виглядав її. Мріяв, що одного дня вона прийде, обійме мене і скаже: "Ходімо, синочку, додому", – пригадує хлопець. –А вона все не приходила. І з роками я почав втрачати віру, що колись побачу її. У нас в інтернаті мало в кого були мами. Від багатьох дітей відмовилися. Деяких батьків за пиятику позбавили батьківського піклування. Ми були сиротами при живих батьках. Декому пощастило – їх усиновили або взяли під опіку. Мене теж хотіла взяти до себе одна сім’я. Але я відмовився, сказав, що в мене є своя мама, яка прийде за мною. Потім шкодував, що не пішов із тими людьми".

Після закінчення школи хлопець вирішив відшукати маму. "Я знав її прізвище та ім’я, тому сподівався, що знайду її. Звертався в різні організації. Вони шукали і на Буковині, і в інших областях, – розповів Михайло. –Зрештою мені повідомили, що моя мама проживала на Одещині, мала кількох чоловіків, спилася і померла. Я їздив на її могилу, поклав квіти, навіть сплакнув. Думав, що назавжди залишуся сам. Але сталася радісна подія – знайшли мого рідного дідуся по мамі. Я поїхав у село, де він проживав. Дідусь мене одразу впізнав. Показав фото своєї доньки і сказав, що я дуже схожий на неї – практично копія. Тепер ми живемо вдвох із дідусем. Я допомагаю йому по господарству: посадив город, годую курей, навіть навчився доїти корову. Ви не уявляєте собі, яке це щастя, коли біля тебе рідна людина. Я ніколи не залишу дідуся. Мрію створити власну сім’ю з коханою дівчиною. Ніколи не відмовлюся від своїх дітей, буду для них найкращим батьком".


Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram