З перших днів війни на Сході Євгенія разом із побратимами по мистецькому цеху активно включилась у волонтерську діяльність.
Євгенія допомагає нашим бійцям, переселенцям, цивільним, що проживають у зоні АТО.
– Культура і рівень життя. Ми постійно нарікаємо на те, що погано живемо. Ці дві якості якось взаємопов’язані?
– Зв’язок цих понять в нинішню епоху відбувається через протистояння. Якість життя визначається не культурою, а геополітичними процесами, навіть не внутрішніми, а зовнішніми. З одного боку, Україна намагається вийти з радянського і пострадянського табору і звільнитися від колоніальної залежності від Росії, а з іншого боку – намагається увійти в другу постколоніальну залежність – від Європи. Парадокс у тому, що ми так довго прагнули здобути національну державу, що тепер із легкістю від цього відмовляємося. Змінюються тільки механізми залежності: тут братерство, там – капітал. Життям людей на духовному рівні керує ідеологія, на рівні матеріальному – економіка, на рівні побутовому – війна. В цьому потрійному колі, культура виявляється на місці четвертого, який нікому не потрібен. Бо люди культури відрізняються від людей політики тим, що мають голографічне бачення світу. Вони можуть у цих конфліктах не тільки бути посередником, а й бачити всі боки конфлікту, те, чого не бачать інші. А це бачення зараз нікому не потрібне: ні владі, яка зацікавлена в тому, щоб обманювати, ні населенню, яке зацікавлене в тому, щоб обманювало його. Держава зацікавлена в тому, щоби культура грала роль служниці. Тому культурні діячі розгублені і не знають, як діяти. Деякі йдуть в таке собі естетичне царство, де вони лише між собою спілкуються. Частина, поступаючись совістю, йдуть в політику і починають обслуговувати владу. А ще інші – радикалізуються, бо багато людей йдуть на війну саме через те, що не знають, як їм правильніше вчинити далі.
– За даними статистики, ми в 25 разів менше європейців ходимо в кіно, і в 50 разів менше читаємо книжки. Чому? Влада винна?
– Якщо я погоджусь із цим, це буде спроба прикорму нашого слов’янського комплексу неповноцінності, що ми невігласи… Вийде ідеалізація Європи. Якщо я не погоджусь, я можу дуже сильно помилитися, бо людей читаючих справді дедалі менше. На цьому етапі, коли я бачу такі ознаки рагулізації, – то виходить, це правда. Проте, з книжками не все так погано. Бо якщо говорити про консервативний прошарок інтелектуального населення – грубо кажучи, пострадянський, – то читання все ж є. Подорожувати для наших людей – дорого, а нові технічні тенденції ще не всі освоїли, тому люди ще читають. Якщо говорити про молодь, то це очевидно – європейцям ми поступаємося. Це можна помітити навіть за результатами, які наша молодь показує, випробовуючи європейські навчальні програми. Хоча, кілька моїх закордонних знайомих казали мені, що в них більш поверхневе вивчення якоїсь теми спостерігається, що не деталізується так як в нас…Тому мене завжди лякають статистики, які чітко протиставляють щось. Постійно треба враховувати різні фактори.
"Студентство як було вільним, так і залишилося"
– Викладаючи в університеті, ви постійно спілкуєтеся зі студентством. Що вам подобається у нинішній молоді, що – ні?
– Я люблю студентів. Вони, як інтелектуальна частина населення, найменше піддаються впливу ідеології. Вони зберігають здатність мислити вільно, посміхатися в обличчя тоталітарній війні, що насувається. В них є логіка парадоксу, а це чудово. Студентство як і було вільним, так і залишилося. Вони вийшли і бунтували. Може вони не так сильно й хотіли в Європу, як хотіли показати, що не хочуть жити в суспільстві пострадянського міщанства. Навіть, якщо в них немає конструктивний дій, то вміння сказати "проти" – в них не відняти. Здоровий глузд завжди приваблює. Саме тому зараз аудиторія, на яку я хочу працювати – студенти.
– Саме студенти були рушійною силою Майдану? Що змінилося після революції в Україні?
– Зміни є. І тепер я зрозуміла, що рушійною силою студенти не були. Я думаю, було два Майдани – ліберальний та радикальний, студентський та воєнний. Були явні Майдани, були таємні. Часто студенти виконували роль вивіски якихось таємних амбіцій. Зміни, які відбулися б в тому випадку, коли б рушійною силою Майдану були справді студенти, відрізнялися би від цих змін, які є зараз. Я сама стояла на Майдані зі своїми студентами. Для мене важливо писати і показувати, як там все було, які люди там вийшли. На моїх очах розігралася така символічна сценка. На Майдан прийшов один із моїх студентів. З ним зустрічалася дівчина, яка була в Правому секторі. Вони належали тоді до тих різних сил, але які тоді стояли на одній бруківці. Коли він сказав їй "Лена, ти з нами?". Вона відповіла "З Вами, лохами? В мене є своя тусовка". Для мене важливо показати цей діалог…
– Чому ви вирішили вийти на Майдан і читати вірші?
– Я читала на Майдані тільки раз, 30 листопада, ще до того, як все почалося. Тоді був перший вихід студентів Могилянки на Хрещатик. Тоді я вийшла в оранжевому бандамі, бо для мене це було не початком нової революції, а закінченням Оранжевої революції. Це була перша мирна кольорова революція, тому я побачила схожість цих протестів. Потім я не брала участь у читаннях, бо було кілька причин. По-перше: читання відбувалися в рамках літературного середовища, з якими я не дружу. Вони просто читали, більше нічого вони на Майдані не робили. Другий момент: я там щось робила. Я там стояла зі студентами і стежила за ними, щоб з ними нічого не сталося. То студентка випадково ледь не сіла в машину з "беркутами", то одна обгоріла…. Постійно треба було наглядати.
"Поступово війна почала внутрішньо бідніти"
– Ви займалися волонтерством на Сході. Чому ви перестали з`являтися на передовій?
– Зараз я там не буваю. Спрацювало два фактори. Перше – на мій погляд, деградувала війна, яка на перших порах керувалася ідеалами Майдану. Поступово війна почала внутрішньо бідніти, в ній перестали брати участь люди, які керувалися романтичними ідеалами. Вони вийшли звідти і перебувають "ніде". Вони розчарувалися. По-друге, немає спонсорів. Війна має сенс не тоді, коли ти на передовій рекламуєш себе, а тоді, коли ти збираєш 40 мішків чогось і везеш туди. Без цих мішків ти там нікому не потрібен. Зараз збирати це немає можливості, бо частина людей, яка фінансувала це, втомилися і розчарувалися. Третій момент – змінилася картина світу, я пізнала той, другий бік війни.
– Що ввійшло до вашої збірки про волонтерство?
– У збірник "Чіллі" ввійшли воєнні розповіді, де я під фальшивим їм’ям описую долю різних людей. Бійців, мирних жителів…Ось Діллан – герой однієї розповіді, займається рок-музикою. Він хіпі, жив в місті, прийшов у батальйон і не прижився. Він був одним із найкращих снайперів. Потім він прийшов не зовсім тверезим, і з нього публічно зняли шеврони. Це було дуже принизливо. Йдучи з війни, він сказав: "Я думав, я воюю проти мудаків, а виявилося, я воюю з мудаками". Був у мене ще один герой, позивний Апостол. У людини були проблеми з психікою, були панічні атаки, йому здалося, що він не може дихати. Ускладнилося в нього це тим, що він не спав після того, як побачив на власні очі, як робляться "зачистки"... Був ще випадок, коли я їздила не на сам фронт, а в звільнене місто. Це розповідь про міліціонера місцевого. Він мене впізнав і сказав, що його донька стала "майданута", бо читає мої вірші у фейсбуці, а він проти цього. Він мені розповів історію, як 15-річного хлопця побили тільки через те, що він став на захист пам’ятника Леніну. Потім біля блокпоста я помітила машини з родичами, які роз’їжджалися в різні боки. Ось про таке я пишу…
– Якщо вийде повернути політично, то чи вдасться нам ментально повернути ці території?
– Думаю, вже ні. Справа в тому, що там інша ментальність. Коли людям пояснюють, що картина світу трохи більш розширена, ніж їм це показують, вони тебе називають зрадником. Я спочатку думала, що ті території відвернула національна радикальна ідея. Що для них антигерої це ті, хто вулицю перейменують на честі Бандери. Та потім я два рази поспілкувалася з людьми, що там живуть. І коли мене питають, чому я цитую і Будду, і Бердяєва, якщо Бердяєв російський, а Будда – ні, то я розумію, що це модель ідентичності, яка не здатна на діалог. Їм, мабуть, потрібна радянська модель країни. Така собі радянська, міщанська модель, де на Новий рік буде салат олів’є і по телевізору будуть розповідати про погоду. З іншого боку, і в нас є люди, які виросли в тому ж суспільстві. І їм теж потрібен той салат, але для них важливо, щоб зображення в телевізорі було синьо–жовтого кольору. Тому в нас існує і ментальна війна, на рівні цінностей.
Діана ВАТАМАН
З досьє "МБ"
Евгенія Більченко – українська поетеса, культуролог, перекладач, кандидат педагогічних наук, доктор культурології, професор кафедри культурології Інституту філософської освіти та науки Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.
