«Маю надію, що встану на ноги», - жінка-інвалід з Чернівців вишиває, пише пісні, співає, танцює

54-річна Любов Свіріденко очолює Чернівецьке товариство інвалідів-спинальників "Мрія" та опікується 50 його членами.

До квартири пані Любові тягнеться довгий пандус. Двері відчиняє вродлива жінка в інвалідному візку – з модною зачіскою та макіяжем. У кімнаті – ідеальна чистота, багато вазонів, у вазі – букет біло-рожевих троянд. "Це син Владислав подарував – учора в мене був день народження, – пояснює пані Люба. – Прокидаюся вранці, а він стоїть на порозі з квітами і цукерками, каже: "Мамочко, я тебе вітаю, дякую за те, що подарувала мені життя". Це найцінніший подарунок для мене (витирає сльози, – авт.)".

"Лікарі заборонили народжувати"

У 16 років юна Люба отримала важку травму. "Я була повністю загіпсована, наче лялька: від кінчиків ніг по груди, права рука висіла на витяжці. Пролежала так майже три роки. Лікарі запевнили, що зовсім не буду ходити, – згадує жінка. – Але коли я відчула чутливість у пальцях ніг, то повірила, що зможу ходити. Повзала ночами по обшарпаному лікарняному лінолеумі з надією піднятися на ноги. Так потихеньку себе відновила. Лікарі навіть не повірили, що таке можливо. Коли у 27 років я народила дитину і проходила з візочком повз обласну лікарню, мене побачив мій лікар. Запитав: "Чию дитину няньчиш?". Я відповіла: "Сама народила". Від здивування він аж посунувся вниз по паркану. Хоча мені забороняли народжувати, страхали. Але я вирішила народжувати, подумала: що Бог дасть – те й буде".

Люба почувалася цілком здоровою, бігала на роботу на високих підборах. Працювала в ОДА, в поліграфвидаві, на водоканалі.
– Мені вже було заради кого жити, – запевняє жінка. – Вранці водила сина в садочок розбитою вулицею Глухівською і хвилювалася, аби він тільки не впав, аби з ним нічого не трапилося. Якось перед своїм днем народження пішла прибирати двір. Ненароком впала і зламала ребро та палець на нозі. Під час операції мені зробили наркоз у хребет. Відтоді знову виникли проблеми з ногами. Тільки почала відновлюватися, як знову впала на кухні й зламала голівку стегна. Навесні 2013 року довелося пересісти в інвалідний візок. Але я сама все роблю: прибираю в квартирі, перу, готую їсти. По місту пересуваюся на інвалідному візку. Хоча досить важко підніматися вгору по вулиці Шолом-Алейхема. Кручу колеса руками, інколи натираю криваві мозолі. Що таке Вірастюк порівняно з тендітною жінко, яка крутить колеса, аби виїхати на цю гору (усміхається. – авт). Я така людина, що ставлюся до людей з повагою. Можливо, тому вони не забувають про мене. Вчора телефонували багато моїх колишніх співробітників, вітали з днем народження. Хоча всяке буває. Якось їхала по вулиці й усміхалася. Це чомусь обурило двох жінок, які йшли повз. "Дивися, на візку, ще й усміхається", – сказала одна з них. "Шановні пані, – кажу. – Ви на двох ногах, зніміть цю сіру маску зі свого обличчя, бо життя прекрасне". Вони переглянулися.

"Трачу на цих людей своє життя"

Багато часу пані Любов витрачає на громадську роботу. Переймається тим, аби почувалися комфортніше в місті люди на інвалідних візках. Щоб мали змогу вільно пересуватися по вулицях, заїхати до магазину, аптеки, лікарні, перукарні, бібліотеки, громадського транспорту. "Нашому товариству вже 23 рік. Воно об’єднує 50 інвалідів-спинальників, які пересуваються на візках. Нині із самого ранку займаюся передплатою газет для них, – пані Люба показує купу паперів на столі. – Нарешті вдалося отримати зручне офісне приміщення на вулиці Переяславській, яке вже відремонтували. Трачу на цих людей не свій час, а своє життя. Мене інколи запитують, скільки отримую за свою роботу. І коли чують, що за це не платять, дивуються: "Ми би цього не робили". Наше товариство вже провело дев’ять міських спартакіад. Треба бачити очі людей, які беруть участь у таких заходах. Вони не показують високих результатів, але можуть пограти у шашки та волейбол, влаштувати перегони на візках. Хвилююся за кожного з них, відчуваю біль кожного. У нас є обдаровані люди, які пишуть вірші та пісні, вишивають, малюють картини. Я теж, коли маю вільну хвилинку, сідаю вишивати. Свої роботи не продаю, а лише дарую. А ще пишу вірші, виконую власні пісні, танцюю.

– Продовжую жити повноцінним життям, допомагаю людям, які взагалі не виходять із дому, – запевнила пані Люба. – Не нарікаю на долю і маю велику надію, що встану на ноги і почну ходити. Надійною опорою для мене є син – завжди допоможе. Я змалку брала його із собою на наші зустрічі, тому він виріс добрим і милосердним. Намагаюся завжди залишатися жінкою. Не виходжу з квартири без зачіски та макіяжу. Кожен день починаю з молитви: дякую Богові за те, що допоміг переспати ніч, що дає сили боротися і допомагати іншим. Коли у тебе щира молитва, то Господь почує.


Підписуйтесь на новини "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook