Відомий поет-пісняр Степан Галябарда написав майже 300 текстів до пісень, які увійшли до золотого фонду української естради. Їх знають і люблять мільйони людей. Почути його пісні зможуть і чернівчани.
Степан Галябарда завітав у гості до редакції "МБ". Приніс збірку з промовистою назвою "Кохайте жінку", декламував свої останні вірші.
– Чернівці – це місто моєї любові. Звідси все і почалося, – зізнався пан Степан. – Я страшенно вдячний долі, що закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Тут навчився відчувати та підбирати поетичні слова, аби вони звучали в унісон із музикою. Усі мої пісні – це те, що я пережив. Я народився в селі на Тернопільщині, де жили бідні, але дуже добрі люди. Змалку пас корову, допомагав мамі на фермі. Мій тато працював у сільському магазині, де продавали все: і крам, і сіль, і гас, і упряж для коней. Мамин брат був у бандерівцях. Якось він забіг до магазину, де була мама, і попросив її заховати листівки. Вона сховала їх у цукерки-подушечки, а батько це побачив. Він сполотнів і каже: "Маринко, та ми дітей маємо. Якщо нас заберуть, то хто буде їх ростити?". Це все залишилося в моїй пам’яті й стимулювало до творчості. Буває, що пишу текст одразу. А буває, що думаю над ним місяцями. У мене абсолютний слух, є голос. Я вже навіть почав сам співати.
"Написав "Яворину" у день похорону Яремчука"
– Пісні на ваші вірші виконують багато буковинських співаків: Іво Бобул, Лідія Сандулеса, дуети "Писанка" і "Скриня". Василь Зінкевич також починав співати на Буковині в ансамблі "Смерічка".
– Я був знайомий і з Назарієм Яремчуком. На жаль, він виконав лише одну пісню на мій вірш "Стрілецький романс". Ми домовилися, що я напишу кілька текстів до його нового альбому. Закінчилося ж все "Явориною"…
Я написав її у день похорону Назарія. Тоді саме зламав ногу і сидів перед телевізором у гіпсі, а Чернівцями йшла траурна процесія. Коли я побачив це велике людське море, яке залило всю Центральну площу, то від болю народилися рядки "Яворини". Та вона чомусь чотири роки залишалася на папері. Я показував її багатьом виконавцям і композиторам, та ніхто не хотів за неї братися. 2001 року, зустрівшись в Івано-Франківську на фестивалі зі Степаном Гігою, показав йому текст. Бачу, що він читає і блідніє. Через кілька днів Гіга зателефонував мені серед ночі й наспівав приспів. Ми ще місяців два попрацювали над цим твором і тепер маємо гарну пісню, присвячену Назарію. Не сподівався, що вона стане такою популярною.
– На радіо і телебаченні дуже рідко нині можна почути українські пісні. Чомусь досі повсюди звучить російська попса.
– Наша біда в тому, що ми дуже "пристебнуті" до Росії. Протягом багатьох літ нам "нав’язували" російську мову, російську пісню. Ніхто не підтримував розвиток українського в Україні. Один співак – народний артист України, якого я вивів на сцену, сказав мені, що він співатиме російською, бо орієнтується на російський ринок. Тож зрозуміло, чому наш простір заповнила російська попса зі своїм примітивізмом. Немає доступу до радіо і телеканалів, бо вони належать олігархам. Розкручують нездар, за якими стоять великі гроші, а талантам важко пробитися. Тому чекати чогось доброго не варто.
"Ані Лорак – це чисте заробітчанство"
– На Театральній площі Чернівців є зірка з вашим іменем. Донедавна там була і зірка Ані Лорак, але її знесли. Як ви ставитеся до українських співаків, які продовжують виступати в Росії?
- Не можна бути справжнім поетом, співаком чи композитором, якщо ти не маєш в собі коріння свого роду і народу. Є справжня творчість і пісенна потреба висловитися душею про щось своє. А є чисте заробітчанство. Ані Лорак – це чисте заробітчанство. Я з її батьком навчався в університеті. Це щирий український патріот і прекрасна людина. Я розумію, що його донька потрапила в зовсім іншу сферу. Її одразу почали використовувати в шоу-бізнесі як матеріал, з якого зліпили артистку. Вона не українська співачка. Їй байдуже, де і про що вона співає. Головне – аби платили гроші. Тоді нехай відмовиться від звання народної артистки України – так буде правильно.
– У вас багато пісень про кохання і жінок. Хто надихав вас?
– Для мене високою жінкою була моя мама Марія. Дуже вдячний своїй дружині, яка мене розуміє та підтримує. Усе наше життя тримається на жінках: від дитинства – до старості. Але вони несправедливо недооцінені чоловіками. Жінкам потрібні кохання, ніжність, тепло. Про це я пишу в своїх віршах і закликаю чоловіків: "Кохайте жінку".
- Чи вплинули на вашу творчість останні події в Україні?
Ще 1997 року я написав текст до пісні "Хто ти є, Україно?". Це була якась незбагненна прозірливість. Хіба я міг тоді подумати, що так насправді станеться. Мене дуже болить ця війна. Я написав кілька віршів про ці події: вбитих хлопців, ненависть і відплату. Але я оптиміст і вірю, що прийде новий день в Україну, бо це наша рідна хата, рідна земля.
З досьє "МБ"
Степан Галябарда, поет-пісняр, заслужений діяч мистецтв України. Народився 2 грудня 1951 року на Тернопільщині.
Закінчив філологічний факультет ЧДУ. Працював головним редактором радіостанції "Молода гвардія", директором радіостанції "Промінь".
Видав вісім збірок віршів. Його пісні є в репертуарах Василя Зінкевича, Алли Кудлай, Павла Зіброва, Лілії Сандулеси, Іво Бобула, Олександра Тищенка та інших українських співаків.