Ще малого Олександра Прокопчука з мамою збив на зупинці машиною військовий. Вони обоє вижили, але хлопець може ходити лише за допомогою милиць. А нещодавно трапилася ще одна біда – у жінки стався інсульт. Тепер паралізованою мамою опікується син-десятикласник.
Олександр із мамою проживають у Садгорі на вулиці Дібровецькій. Заходимо до невеличкої літньої кухні, де нас зустрічає хлопець на милицях. Розповісти про свого учня прийшла його улюблена учителька, заступник директора школи №31 Леся Дячук.
"Мама прикрила мене собою"
– Ми живемо тут із мамою Світланою удвох. Тато покинув нас. Нам довелося багато пережити, – зітхає Саша. – Коли мені було п’ять років, ми їхали вранці з мамою в садок і чекали на зупинці на маршрутку. На нас наїхав прапорщик "уазиком". Це сталося влітку 2003 року. Мама прикрила мене собою. У неї були переломи хребта та ребер, струс мозку. Вона лежала у військовому госпіталі два місяці. У мене були пошкоджені внутрішні органи, зламана нога. Якби лікарі одразу після аварії поставили ногу на витяжку, то я міг би ходити. А так вона у мене неправильно зрослася, стала набагато коротшою, і я можу ходити лише на милицях. У того військового мала народитися дитина, і ми його пошкодували. До суду він ще трохи допомагав нам, а потім взагалі зник. Хоча обіцяв підтримувати нас матеріально до остаточного одужання. Мене повинні були відвідувати учителі вдома. Але мама хотіла, аби я навчався разом із дітьми. Тому я з першого класу почав ходити до школи на милицях. Спочатку мене водила мама. Потім я навчився їздити на велосипеді. Мені його подарував керівник фонду "Живи, Буковино" Василь Бербека, який допоміг ще й коштами.
– Я часто приходжу сюди. Саша навчається у 10-му класі нашої школи. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, він дуже життєрадісний, веселий, вихований. Щодня приходить на заняття – і в дощ, і в сніг. Вчиться добре, любить гуманітарні предмети. Саша дуже талановитий, бере участь у всіх шкільних і позашкільних конкурсах, – пишається пані Леся. – Він дуже гарно декламує вірші. Учителі української та зарубіжної літератури беруть його на свої уроки виразного читання. Він відвідує театр-студію "Гердан", де навчається акторської майстерності, співає. Саша хоче бути диктором на радіо або телебаченні. Він має до цього хист. А ще цей хлопчик дуже добрий. Якось мене довели до сліз. Саша підійшов, обійняв, почав заспокоювати. І мені стало набагато легше – ніби він забрав від мене частинку болю.
"Переодягаю, годую, роблю масаж"
Саша декламує вірш Ліни Костенко про те, що людина хоча й не літає, а крила має – з правди, чесності, довір’я… Кожне слово промовляє так душевно, що аж сльози навертаються на очі.
– Мама була здоровою: бігала, все робила. Торік я поїхав у літній табір. Мама провела мене, поцілувала на прощання, – пригадує хлопець. – Одного дня я не міг додзвонитися до неї, зателефонував до тітки. Вона сказала, що мама в лікарні, бо в неї стався інсульт. Я одразу ж повернувся додому. Було дуже важко дивитися на хвору маму, усвідомити, що вона не рухається, не розмовляє, не впізнає мене. Зараз їй набагато легше. Вона вже сама сидить, але ще не ходить і не розмовляє, хоча все розуміє.
Саша заводить нас у невеличку кімнатку, де на ліжку лежить посивіла жінка. Вона починає плакати. Син бере її за руку, гладить: "Заспокойся, мамочко, все добре. Щоранку я підкачую матрац від пролежнів. Потім переодягаю маму, мию, якщо встигаю, то годую кашею. До мене приходить друг Денис, який допомагає мені підняти велосипед і прив’язати до нього милиці. З мамою залишається моя тітка Наталія, яка живе неподалік. Коли повертаюся зі школи, то запалюю пічку дровами, роблю мамі масаж і зарядку. За уроки сідаю пізно ввечері, коли вона засинає. Вночі доводиться вставати до мами, тому сплю в цій кімнаті на дивані. Мої друзі допомогли мені викопати картоплю, порубати машину дров. До хвороби мами я мріяв вступати в Київський університет імені Карпенка-Карого на актора драмтеатру і кіно або на диктора і телеведучого. Але тепер не можу її покинути. Можливо, піду в училище культури або в ЧНУ на журналістику".
– Саша Прокопчук – це наша дитина, – говорить директор школи №31 Ігор Палійчук. – Він навчається у нашій школі з першого класу. Його дуже люблять діти. Це надзвичайно серйозний і відповідальний хлопчик, який мусить вирішувати дорослі проблеми. Ми намагаємося допомогти йому. Вчителі та учні здавали гроші на лікування Сашиної мами. Зараз також зібрали майже п’ять тисяч гривень на її реабілітацію.
– Я поставив перед собою мету – ніколи не здаватися і завжди залишатися людиною, бо мене так вчила мама, – запевняє Саша. – Спочатку вона піднімала мене на ноги, а тепер я повинен підняти її. Це мій обов’язок. Тому навіть не думаю, що стомився чи не можу. Адже, крім мами, у мене нікого немає. Депутати міськради Юрій Бурега і Василь Осачук обіцяли провести нам воду і газ, бо ми палимо дровами, зробити ремонт у будинку. Як інвалід дитинства я отримую пенсію – 1500 гривень. Мамі, як моїй доглядальниці, дають 1050 гривень. За ці гроші ми удвох живемо. Але потрібно дуже багато на лікування мами. Якби не допомагали школа, церква і добрі люди, то не знаю, що було б. Я сподіваюся, що вилікую маму, і вона ходитиме.
Для тих, хто хоче допомогти Олександрові Прокопчуку та його мамі, повідомляємо номер мобільного телефону хлопця: (095) 6764361.
Номер картки ПриватБанку, на яку можна надсилати кошти: 5168 7572 0109 9183 (Прокопчук Світлана Іванівна)
Надія БУДНА
Приєднуйтесь до "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook
