Отець Ігор Шемяков рятував українських бійців, які виходили з Іловайського котла. За це його хотіли заарештувати, називали "бандерівцем", "зрадником", "фашистом". Він змушений був залишити свій дім, церкву, парафіян…
Ми побували на недільній Службі в храмі Іоанна Сучавського Української Православної Церкви Київського Патріархату, яку правив отець Ігор. Він знаходиться на території лікарні швидкої медичної допомоги. У невеликій церквиці покриті домотканими килимками лавиці, на які можна присісти. Після Богослужіння люди ще довго не розходилися: пригощали священика різдвяними стравами й домашньою випічкою.
– Отець Ігор дуже щира, добра людина. Хоча він править у нашому храмі лише трохи більше місяця, але ми вже полюбили його. Знаємо, що він приїхав з окупованої території зі своєю сім’єю: дружиною, сином, мамою, – розповіла одна з парафіянок.
"Став священиком після народження хворого сина"
Отцю Ігорю під час Богослужіння прислуговував його син Станіслав. "Я закінчив Донецький національний технічний університет, де здобув спеціальність "системна інженерія", – хлопець гарно говорить літературною українською мовою. – Зараз працюю в Чернівцях програмістом. Мені дуже подобається місто. Люди добре до нас ставляться. До цього ми жили в містечку Комсомольське на Донеччині. Батько служив там у храмі Київського патріархату. Та після окупації його почали переслідувати денеерівці, намагалися посадити в підвал, і ми змушені були виїхати".
Отець Ігор сідає біля нас на лавицю. Вибачається, що може вживати русизми. "Я родом із Росії – Нижнього Тагіла, – каже. – Коли був ще маленьким, наша сім’я переїхала на Донеччину. Я виріс у Союзі, був безбожником. Але Бог вибрав мене для свого служіння після народження сина. Стас був дуже хворий. Лікарі запевняли, що вилікувати його неможливо. Ми з дружиною поїхали до священика Сергія. Він сказав, що треба причащатися всією сім’єю. А я навіть "Отче наш" не знав. Ми почали ходити до церкви, молитися. Син несподівано заговорив, почав ходити. Лікарі дивувалися, казали, що такого не буває. Тоді в мене вперше з’явилася думка стати священиком. Вступив до Житомирського духовного училища. Уже 18 років я служу священиком".
"Магазин переробили під храм"
Стати священиком Київського патріархату на Донеччині, де люди здебільшого ходять до російських церков, – це був своєрідний подвиг.
"Я побачив високу духовність українських священиків, яких на той час було досить мало – десь 16, – пояснив отець Ігор свій вибір. – Вони були бідні, церквиці знаходилися у пристосованих приміщеннях, але їхня молитва була щира. І серце покликало мене до них. Спочатку я служив у звичайному житловому будинку, який ми винаймали. Потім викупили магазин і переробили приміщення під храм. Починали ми з п’яти парафіян. А потім на службу вже приходило 25 осіб. На свята церква була повна. За 18 років мене ким тільки не називали: і католиком, і протестантом, і бандерівцем, і фашистом, і зрадником. Там майже все населення ходить до московської церкви. До української ходять заради авторитету священиків, які не вимагають гроші. Якось до мене прийшов молодий чоловік, у якого народилася дитина. Каже, що хоче похрестити її, а грошей не має. Я відповів, що похрещу так. Чоловік приніс відро картоплі. Приносили капусту, цибулю, банку помідорів… Так я похрестив до 200 дітей".
Отець Ігор правив старослов’янською мовою. Коли почалася війна на Сході, він заявив, що молитися за Україну в храмі будуть українською. "Дехто одразу ж відійшов від нас, дехто навіть не вітався, – зітхає священик. – Залишилося лише семеро найвірніших патріотів. Я щодня молюся за них. Мене попереджали знайомі денеерівці: "Батюшко, до нас надходять скарги, що ти агітуєш за Україну. Це може погано для тебе закінчитися". Я дуже боявся за свою сім’ю, тому вивіз на Буковину дружину і сина. Спочатку їх прийняли у монастирі у Васловівцях, пізніше прихожани взяли їх до себе".
Отець Ігор ще продовжував служити у Комсомольському в своїй церкві. "Коли мене хотіли заарештувати, я отримав на практиці урок любові до Бога і людей, – зізнався священик. – Це сталося, коли я вивіз на українську територію наших бійців, що виходили з Іловайського котла. Місцеві це бачили. Тож коли я повертався назад, мене зупинили денеерівці, хотіли вже забирати в Донецьк. Але я сказав, що допомагав людям у біді як священик і їм би також допоміг. Мене відпустили. Хоча я вже навіть не очікував, що повернуся додому. Після цього зрозумів, що треба виїжджати. Забрав із собою маму. Наразі мені там місця немає. Бо коли повернуся, то не знаю, скільки буду на волі…"
Надія БУДНА
