На Центральному кладовищі Чернівців біля могилки свого побратима Міраб Концелідзе не соромиться сліз. Мужній боєць, який у своєму житті бачив не одну війну – спочатку в рідній Грузії, а тепер від початку військових дій воює добровольцем на Донбасі, плаче.

Мовчимо. Міраб подумки розмовляє з Братом. Тут спочиває Леонід Петихачний – "Броня". Він загинув в Іловайському "котлі". Досі достеменно не відомо, що насправді там сталося. Але бійці добровольчого батальйону "Донбас" обіцяють невдовзі розповісти усю правду. У цьому запевнив мій співрозмовник.

– У моїй крові – кров моїх предків-воїнів. Я також воїн. Я не буду сидіти спокійно, коли чиниться несправедливість. Льоня був таким самим. Коли ми познайомилися, я зрозумів, що він такий, як я. Я знайшов брата, рідну людину. Він був винятковим. Він вмів любити, жити, воювати, захищати. Чернівці мають знати, кого місто втратило. Тому я хотів розповісти чернівчанам про Льоню, – Міраб розмовляє українською. Колись давно по роботі він приїхав у Калуш на Івано-Франківщину. Там знайшов кохання, так і став українцем.

"Льоня був надійним"

– Ми познайомилися в Петрівцях, під Києвом. Саме тоді формувався добровольчий батальйон "Донбас". Із перших хвилин знайомства ми знайшли один одного. Ми ділилися всім. Хоча я чимало побачив у своєму житті: була Осетія, Абхазія, життєвий і військовий досвід у мене, звісно, більший. Та я завжди мав що почерпнути в Льоні. Він був чесним, благородним, надійним. Льоня спав поруч зі своїми підлеглими, він рив окопи разом із ними, зі своїми солдатами був завжди поруч. Він ніколи не виділяв себе, хоча як командир, міг би. Він завжди дбав про своїх підлеглих.

На початку серпня, коли ми висувалися з Курахова, під Іловайськом також були важкі бої. Та, незважаючи на складнощі, ми все одно намагалися бути разом. Навіть тоді, коли завдання нас розлучали, – розповідає грузин. – Я тоді працював охоронцем Семена (Семенченка, командира батальйону "Донбас", – авт.), а Льоня був у штурмовій групі, після боїв ми знаходили один одного. В окопі – разом, їли – разом, відпочивали – разом. Розумієте, там інше життя, інше розуміння, інша реальність.

Міраб згадав один з епізодів: "Я дві доби не спав, відчуваю, що не витримую, потрібно голову ненадовго прихилити. Попросив хлопців подивитися. Уві сні відчуваю, що хтось поруч, мені спокійно. Я відкриваю очі і бачу Льоню, він стоїть саме з найбільш небезпечного напрямку, прикриває. Я питаю: "Що ти робиш?" А він каже: "Оберігаю твій сон, брате". Ми завжди називали один одного "братом". Це не просто слова, ми справді були братами один для одного.

В Іловайську зрадили двічі

– Якби не добровольці, ми би не мали тієї ситуації, яка є сьогодні. Нас – добровольців – боялися. Щойно ми увійшли до Іловайська, за півгодини ми визволили значну частину міста, від нас панічно "драпали" і сепаратисти, і навіть російські військові. Вони знали, що ми не зупинимося, ми прийшли захистити своє, нам чужого не треба, – оповідає далі Міраб. – 10 серпня був штурм Іловайська. Тоді також нас зрадили і тоді нас могли "накрити". Але нас попередили про це, і ми вчасно відійшли.

Ми розуміли, що зраджують нас "свої", але там ми воювали з ворогом і просто покинути все ми не могли. Тому отримували інформацію з власних джерел і таким чином максимально трималися, берегли своїх бійців.

Міраб тримає у руках фото. На світлинах бійці відпочивають, хтось сидить, хтось приліг біля стіни. Усі обмотані жовтими стрічками. Жовтим скотчем на руках, на касках бійці позначали себе, щоб можна було відрізнити своїх у бою. Останнє фото Леоніда Петихачного зробили за день до трагедії – 28 серпня 2014 року. Він тут з жовтими позначками худий (лише за період в Іловайську Льоня схуд на 30 кілограмів), видно, що змучений, але усміхається. Льоня завжди усміхався.

– Незадовго до Іловайського "котла" нас (Міраба і Семена Семенченка, – авт.) поранило. Льоня прийшов, відтягнув на безпечну відстань, надав першу допомогу. Я сказав йому: "Ти протримайся трохи, я скоро повернуся". Доки я перебував у дніпропетровському госпіталі, ми постійно обмінювалися смс-ками. Потім зв’язок зник. Там, на передовій, непросто телефон заряджати. І коли почув про те, що там діється, я втік з госпіталю, побіг на передову. Ми витягували поранених, яким вдалося прорватися, перев’язували їх. Забирали убитих.

Міраб ненадовго замовк. За мить продовжив:

– З того, що там діялося, з обставин і ситуації, яка склалася, стало зрозуміло, що нас знову зрадили. Хлопці могли вийти з боєм. Так, могли бути втрати, як на війні, але більшість би уціліла. Та нам сказали ж: "зелений коридор"!

Льоня стояв до кінця зі зброєю у руках. Він знав, що це буде кінець, але відстрілювався до останнього патрона і дав своїм хлопцям відійти… Він загинув зі зброєю у руках, як воїн.

"Перед виборами згадали"

– Нас "злили", зрадили. Свої. Увесь генштаб знав про добровольців, які батальйони і де знаходяться. Військова операція готується з багатьох боків: хтось прикриває, хтось відволікає. А тут…

У мене в руках український і грузинський прапор. Я громадянин Грузії, у мене був бізнес, є любляча дружина, діти. Що нам не вистачало? Ми не могли спокійно спостерігати за тим, що відбувалося. Я оплакую кожного загиблого. Та за Льонею я плачу майже щодня. Місто має знати, кого втратило. Чернівці мають його належно вшанувати.

Я як доброволець нічого від держави не отримав. Але моє місто дбало про мою сім’ю, і я дуже вдячний за це і можу далі воювати, знаючи, що моя сім’я забезпечена.

– Я грузин. Але я живу у цій країні, я люблю Україну. Льоня так само її любив. Але в цій країні живуть і працюють чиновники, які дозволяють собі вирішувати хто герой, а хто – ні, кому дати, кому не дати, – Міраб помітно почав хвилюватися.

Дружина Леоніда Петихачного Валентина Радчук розповіла, що сім’я Петихачних отримала статус сім’ї загиблого лише нещодавно – від часу подій в Іловайську минуло більше року.

– Мені на всіх рівнях відповідали, що нам цей статус не належить, – каже чернівчанка. – Військкомат не визнавав Льоню військовослужбовцем, учасником бойових дій. Казали, що жодних пільг та допомог не належить, бо він був добровольцем. Лише днями через Київ і завдяки зв’язкам отримали статус родини загиблого військовослужбовця. Наша ситуація непоодинока. Таких історій чимало. Побратим Льоні, який вижив в Іловайську, також розповів, що він нещодавно ледве отримав статус учасника бойових дій. Вже зараз нібито кажуть, що всі добровольці прирівняні до військових, учасників бойових дій.

– Льоня загинув, захищаючи країну. А коли він був у Петрівцях, ми все спорядження купили за власні кошти, – каже Валентина. – Ніхто не допоміг. Якщо був доброволець – "йому нічого не належить". А перед виборами терміново усі згадали про нас. До мене зверталися чотири партії, щоб вступити у їхні лави і агітувати. Я і припустити не могла, що на смерті моєї найдорожчої людини будуть так цинічно спекулювати. Що в цій країні ще має статися, щоб люди розплющили очі і побачили, хто є хто?

Ліна Нагірняк