Чернівці не можна назвати безбар’єрними місто.
Про це в інтерв'ю розповіла голова ГО "Чернівецьке об’єднання “Захист” Марія Нікітіна.
Також вона пояснила, чому навіть поріг у 2–3 сантиметри може стати серйозною перешкодою для людини на кріслі колісному, з протезом, тростиною чи дитячим візочком? Чому будівельні норми порушують навіть під час нових реконструкцій і чому пандус сам по собі ще не означає доступності?
— Чи можна сьогодні назвати Чернівці доступними та безбар’єрними?
— Ні. Насамперед маємо враховувати рельєф міста, який уже є бар’єром для користувачів крісел колісних. Крім того, Чернівці мають значну кількість старих будівель, зокрема пам’яток архітектури, які спочатку будувалися без урахування сучасних вимог доступності. Там вузькі двері, високі сходи та інші бар’єри, які часто дуже складно усунути.
Але маємо й нові будівлі, які споруджують зараз. І в певний момент хтось приймає рішення не дотримуватися державних будівельних норм — і створюються нові бар’єри.
— Чи бачите ви позитивну динаміку в розвитку безбар’єрності?
— Якщо узагальнювати, позитивна динаміка є. Час від часу ми бачимо, що той чи інший пішохідний перехід стає доступнішим. Але водночас буває, що одну й ту саму ділянку переробляють кілька разів, перш ніж вона стає справді зручною для всіх.
В Україні є державна політика, державні та міські програми, а також Національна стратегія створення безбар’єрного простору до 2030 року. Фізична безбар’єрність — один із ключових її напрямків.
Але не завжди є розуміння, для кого саме ми створюємо цей простір і чому він має відповідати державним будівельним нормам.
Іноді я чую від людей, які безпосередньо будують нові об’єкти: "Ну, це ж лише 2–3 сантиметри. Яка різниця?"
Різниця є. Два-три сантиметри — це додатковий бар’єр для людини, яка користується протезом, кріслом колісним, тростиною чи милицями. Це також може бути перешкодою для людини з валізою або батьків із маленькою дитиною у візочку.
Коли ми зрозуміємо, що кожен новий бар’єр — це наша особиста відповідальність, тоді й перестанемо їх створювати.
Чому не дотримуються будівельних норм
— Чому під час реконструкцій і будівництва досі виникають такі проблеми?
— Часто, мені здається, це відбувається не навмисно, а через нерозуміння. Через брак людей на роботи беруть недостатньо досвідчених працівників, які не пройшли відповідного навчання. Вони роблять усе швидко, тому що об’єкт потрібно здати до дедлайну.
Водночас, на мою думку, варто посилити державний контроль за дотриманням будівельних норм.
— Чи достатньо встановити пандус, щоб простір став безбар’єрним?
— Ні. Пандус — лише невід’ємна частина фізичного доступу до послуг. Але далі є ще багато компонентів.
Уявімо просту ситуацію: ми домовилися піти в кафе. Знаходимо заклад із пандусом, заходимо, п’ємо каву. Але вбиральня недоступна. Я не можу нею скористатися, помити руки чи просто зайти туди.
Виходить, пандус на вході створює своєрідну ілюзію доступності. Насправді безбар’єрність має охоплювати весь шлях людини — від входу до отримання послуги.
Наприклад, щоб прогулятися вулицею Ольги Кобилянської, мені потрібно заздалегідь продумати весь маршрут: де припаркувати автомобіль, до якого закладу зайти, чи є там доступна вбиральня. На всій Кобилянській, наскільки мені відомо, є лише одна вбиральня, якою я можу скористатися.
Бізнес часто думає про доступність уже після скарг
— Чи часто бізнес звертається до вас ще до реконструкції приміщення?
— На жаль, величезна кількість підприємців жодного разу не запитувала думки громадських організацій, які займаються подоланням бар’єрів.
Часто бізнес звертається вже після того, як отримує негативний відгук від клієнта. Тоді запитують: "Що змінити? Як зробити краще?"
Але іноді цей запит звучить приблизно так: "Як змінити щось так, щоб нічого не змінити?"
У результаті з усіх рекомендацій можуть, наприклад, просто встановити тримач для милиць — і поставити галочку, що рекомендації виконані.
Проблема в тому, що не завжди вивчають свою цільову аудиторію: хто сьогодні є клієнтом і клієнткою, які потреби цих людей.
"Коли зручно людині на кріслі колісному — зручно всім"
— Чому бізнесу взагалі варто інвестувати в безбар’єрність?
— Коли зручно людині на кріслі колісному, тоді зручно всім без винятку. Безбар’єрність часто сприймають як щось, що стосується лише людей з інвалідністю. Але насправді це про всіх.
Іноді для цього не потрібні великі кошти. Потрібне елементарне бажання зробити так, щоб клієнту чи клієнтці було зручно.
Для бізнесу мотивацією можуть бути самі клієнти. Якщо людина може легко потрапити до вашого закладу, вона витратить гроші у вас, а не в іншому місці, куди їй складніше зайти.
— Чи достатньо сьогоднішніх державних будівельних норм?
— Деякі норми потребують удосконалення. Державні будівельні норми — це живий організм, тому що вони мають змінюватися разом із новими тенденціями та технологіями.
Наприклад, це стосується автоматичного відкриття дверей. У мене постійна проблема з дверима та дотягувачами, тому що в мене недостатньо фізичної сили в руках. Буває, що двері дуже важко відкрити, а коли вже відкрив, вони починають за тобою зачинятися.
У багатьох європейських країнах і США використовують кнопки автоматичного відкриття дверей. Людина просто натискає кнопку, двері відчиняються — і вона може зайти без сторонньої допомоги.
Мені здається, настав час подумати про те, щоб такі рішення ширше застосовувалися і в Україні.
Нові будинки теж створюють бар’єри
— Чи відповідають нові житлові комплекси принципам безбар’єрності?
— Мені дуже шкода, коли будується новий житловий комплекс із красивим фасадом, але до нього ще потрібно довго шукати пониження бордюру, щоб просто потрапити всередину.
Буває, що пониження начебто є, але ним дуже складно скористатися. Або вже зробили хороший заїзд і рівну плитку, але залишили небезпечні жолоби без решітки.
Або на вході залишають високий поріг — не 2,5 сантиметра, а п’ять. Чи одну сходинку біля паркінгу.
Навіщо це робити в новому житловому комплексі? Усе, що ми будуємо сьогодні — у місті, селі, будь-де, — за замовчуванням має бути безбар’єрним.
І не тому, що в нас війна чи тому, що щодня збільшується кількість людей з інвалідністю. Це питання права людини на доступ до послуг, будівель і можливості вести незалежне життя.
Зміни можливі, коли власник бачить бар’єр на власні очі
— Чи змінюється щось після ваших аудитів доступності?
— Не завжди. Ми проводимо тестування і намагаємося запрошувати власників простору до спільного тестування. Адже рекомендації — це добре, але найважливіше, щоб власник сам відчув існуючі бар’єри.
Бодай на хвилину людина має зрозуміти, що це не претензія і не забаганка, а реальна перешкода для вільного пересування.
Водночас є й позитивні приклади. Нещодавно ми отримали запит, дали рекомендації — і буквально за два дні нам надіслали відео, що все зробили так, як ми рекомендували. Це справді дуже тішить.
Бо кожен може одного дня спіткнутися, зламати кінцівку й наступного дня відчути на собі ці бар’єри. І тоді може виявитися, що твоє звичне життя залежить від двох сходинок, однієї сходинки чи вузьких дверей.
— Україна має Національну стратегію створення безбар’єрного простору до 2030 року. Чи встигнемо її реалізувати?
— Я нещодавно перечитала цю стратегію, до написання якої була дотична у 2021 році. І коли прочитала її зараз, зрозуміла: "Ого, ми ще й не починали".
Якщо бути відвертими, роботи ще дуже багато. Я хочу, щоб до 2030 року ми побачили хоча б той початок, який закладався у стратегії, — видимі й відчутні зміни. І важливо, щоб їх відчували не лише експерти, а передусім ті люди, для яких ці зміни й створюються.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
