Командир взводу № 2 роти № 1 батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області Юрій Берла належав до людей, про яких пам’ятають завжди. Тих, чия присутність давала відчуття впевненості, а відсутність залишає невимовну тишу. Він був офіцером, на якого рівнялися. Він не шукав легких шляхів і завжди був там, де найважче. До останнього подиху залишався відданим професійному обов’язку, своєму народові та Україні. Життя Юрія обірвалося 22 серпня 2025 року під час виконання бойових завдань у Донецькій області.
Про це пише поліція області.
Народився Герой 26 вересня 1980 року в селищі Берегомет Вижницького району. Дитинство та юність провів у родині, де змалку прищеплювали працьовитість, відповідальність і повагу до інших.
У десять місяців Юра вже почав ходити. Такий був малий, міцний хлопчик. Він був такий світленький, веселий. Дуже рано навчився їздити на велосипеді, добре вчився в школі. Він завжди був поруч… Завжди допомагав, підтримував. Навіть коли став дорослим, для мене він залишався тим самим хлопчиком. Юрій ніколи не розповідав про труднощі служби – беріг від хвилювань, - каже мати, Катерина Миколаївна.
Для рідних Юрій був турботливим сином, люблячим братом, надійною опорою та людиною великого серця. Зростав надзвичайно чуйною і справедливою дитиною, завжди допомагав, ніколи не уникав роботи. Для нього не існувало складних завдань – він брався за все і доводив до кінця. Він ніколи не залишався осторонь чужого болю, завжди знаходив слова підтримки і допомагав справою.
Юра змалку любив читати. У нас мама зробила вдома невеличку бібліотеку – приносила багато книжок, і ми вечорами читали разом. Він дуже багато знав. Коли ми почали будувати будинок, від самого початку мені допомагав – усе робив разом зі мною. Він був спортивний: займався з гантелями, на турніку, тренувався і вдома, і в спортзалі, - розповідає батько, Михайло Юрійович.
Ще в юному віці проявляв наполегливість і дисциплінованість. Добре навчався, легко знаходив спільну мову з однолітками, був стриманим, виваженим і уважним до інших. У школі Юрій вирізнявся не гучністю, а глибиною. Його класний керівник Лідія Дарій згадує:
У нього були очі, які говорили більше, ніж слова. Спокійні, уважні, чесні. Він умів слухати, розуміти, не говорив зайвого – і саме цим здобував повагу. Можливо, ця внутрішня зібраність і визначила його професійний шлях.
На фасаді навчального закладу Берегометського ліцею, де свого часу навчався Юрій Берла, відкрито пам’ятну стелу на його честь – як символ вдячності та шани за мужність і самопожертву.
Службу в органах внутрішніх справ Юрій розпочав у травні 2003 року. Його професійна дорога – це роки напруженої, принципової та самовідданої роботи в підрозділах ГУНП та Управління стратегічних розслідувань ДСР НПУ в Чернівецькій, Івано-Франківській, Волинській, Житомирській та Рівненській областях.
Колеги знали його як офіцера, який не шукає легких рішень і завжди відповідає за свої дії. Він умів брати на себе відповідальність і залишатися справедливим навіть у найскладніших ситуаціях.
У червні 2024 року Юрій Берла без вагань ухвалив рішення приєднатися до лав новоствореного стрілецького батальйону поліції особливого призначення ГУНП в Чернівецькій області.
Під час повномасштабної війни він свідомо обрав шлях захисника рідної держави – той, де найбільше потрібні витримка, досвід і сила духу. Завдяки багаторічному досвіду та лідерським якостям полковник поліції згодом очолив один із взводів.
На найскладніших ділянках фронту на сході України разом із побратимами командир взводу № 2 роти № 1 батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області Юрій Михайлович Берла виконував бойові завдання, організовував виїзди, координував дії підрозділу, допомагав евакуйовувати поранених. Його рішення завжди були виваженими, а дії – рішучими. Для підлеглих був не лише командиром, а людиною, якій довіряли і на яку рівнялися.
Під час останнього ворожого обстрілу було багато поранених. Михалич не думав про себе – він почав надавати допомогу пораненим хлопцям, своїм побратимам. Але так сталося, що не встиг…Він пожертвував собою і загинув там, рятуючи наші життя. Я вдячний йому за все, - говорить колега Ігор Петрюк.
Позивний Михалич закріпився за ним серед побратимів невипадково. Так його називали за спокійну силу, врівноваженість і здатність тримати під контролем найскладніші ситуації. У найбільш напружені моменти він залишався тим, хто підтримає і чиї рішення чують та виконують без сумнівів. Михалич став символом людини, на яку можна покластися завжди — у бою, у роботі, в житті.
Берла Юрій Михайлович неодноразово виїжджав у зону бойових дій для ротації особового складу. Евакуйовував поранених, доставляв провізію та спорядження — усе, що було необхідне там, де кожен метр дороги міг стати останнім. Він робив усе, щоб інші мали шанс вижити. Для нас
Михалич був людиною великої мудрості й сили. Він завжди знаходив правильні слова, давав поради, підтримував, допомагав і ніколи нікому не відмовляв. Його втрата — невимовний біль, - каже побратим Сергій Продан.
Юрій був багатогранною особистістю. Він захоплювався спортом – грав у футбол, займався боксом, хокеєм, підтримував фізичну форму і завжди заохочував до цього інших. Також мав музичний хист – грав на піаніно.
Сестра Ірина згадує його як людину, яка з дитинства була для неї опорою та захистом. Каже, він завжди був товариським та справедливим.
У всьому, за що брався Юрій був принциповим і відповідальним. Роботу сприймав не просто як обов’язок – це була справа його життя. Він не шукав слави та похвали – просто робив те, що вважав правильним. Мені дуже його не вистачає.
Буковинський поліцейський мріяв і цілеспрямовано йшов до найвищих професійних вершин. Планував продовжувати службу, розвиватися і в майбутньому досягти генеральського звання. Однак ці плани обірвав підступний ворог, який не дав здійснитися всьому, до чого він так послідовно прагнув.
За мужність, самовідданість і вірність Присязі, проявлені під час стримування збройної агресії рф проти України, наказом Голови Національної поліції України Юрію Берлі посмертно присвоєно спеціальне звання – полковник поліції.
Він був не просто моїм сином – він був моєю гордістю і опорою. Завжди жив чесно, по совісті, ніколи не ховався за спинами інших і всім допомагав. Я пишаюся ним безмежно. І хочу одного – щоб усі хлопці повернулися додому живими, щоб закінчилася ця війна, і щоб настав мир, за який він віддав найдорожче, - говорить Михайло Юрійович.
Після його загибелі родині передали особливу річ – Державний прапор України, який Юрій зберігав на фронті. На ньому він власноруч записав позивні своїх побратимів – тих, із ким разом виконував бойові завдання. Цей прапор став символом його служби, братерства і пам’яті.
Мій Юра завжди приїжджав додому на всі свята. Навіть якщо мав мало часу – знаходив можливість, обов’язково телефонував, привозив квіти, обіймав так, ніби це найважливіше у світі. Я чекала його і на свій День народження… Він мав приїхати, як завжди. Я готувалася і вірила, що син обійме і скаже: "Мамо, я вдома", але він не встиг…. Тепер у цей день – назавжди тиша. І ця тиша найважча, - каже Катерина Миколаївна.
Втрата Юрія Михайловича – непоправна для його родини, колег та всієї України. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів і всіх, хто мав честь знати його.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
