«Добра пам'ять назавжди»: на Буковині попрощалися з воїном Володимиром Новаком

Рано втратив батька. Разом із братом Ігорем та сестрою Любов’ю зростав під опікою матері, яка виховувала дітей у праці, взаємній підтримці та повазі до людей. Родина жила дружно, в повазі і любові, й ці цінності Володимир проніс через усе життя.




Після закінчення місцевої школи навчався у Глибоцькому професійному училищі за спеціальністю фрезерувальника. Відслужив строкову службу, працював у поліції. Згодом доля повела його за кордон. У різних країнах Європи він багато працював, дбав про сім’ю, будував майбутнє для найдорожчих людей.




Володимир був людиною допитливою та відкритою до світу. Знав кілька мов, легко знаходив спільну мову з людьми різних національностей і характерів. Не залишався осторонь чужих проблем, займався волонтерською діяльністю, допомагав там, де бачив потребу.

Та найбільше його тягнуло додому.

Коли народився онук, він вирішив залишитися на рідній землі. Хотів бути поруч із донькою, допомагати їй, бачити, як росте маленький онучок, чути його перші слова, радіти його першим успіхам. Здавалося, попереду ще багато часу для цих простих родинних моментів. Однак війна зруйнувала все…

На початку 2025 року Володимир став до лав Збройних сил України. Служив у складі 158 окремої механізованої бригади. Під час бойових дій отримав важке поранення. Після цього вже не зміг повернутися на передову до своїх побратимів.




Попереду були довгі місяці лікування та реабілітації. Незважаючи на наслідки поранення, він продовжив службу у роті охорони Чернівецького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Здоров’я дедалі більше нагадувало про пережите. Володимир уже замислювався про звільнення зі служби, хотів більше часу проводити з рідними.

Але життя розпорядилося інакше. 19 червня 2026 року серце Героя Володимира Новака зупинилося.

"Для рідних він назавжди залишиться люблячим сином, турботливим братом, добрим батьком і дядьком, на якого завжди можна було покластися. Для доньки він був цілим світом, людиною, до якої можна було звернутися з будь-якою проблемою чи радістю. Для друзів — щирим співрозмовником, який умів підтримати словом і жартом. У будь-якій компанії його швидко приймали як свого, бо він мав рідкісний дар — ставитися до людей по-людськи", - ідеться у дописі.

Під звуки Державного Гімну України та військового салюту Володимира Васильовича провели в останню дорогу. Поховали його з усіма військовими почестями поруч із батьком, на рідній землі, яка завжди кликала його додому. Так склалося, що і батькові, і синові було відміряно однаково — лише 53 роки життя.






Добра пам’ять про воїна Володимира, який з гідністю пройшов пекло війни, залишиться в його родині, серед друзів, побратимів і всіх, кому пощастило знати цю щиру, відкриту й небайдужу людину.