Фото надав Павло Ісаченко
До війни чернівчанин Павло Ісаченко працював лікарем-психологом в обласному госпіталі ветеранів. Та вже 24 лютого 2022 року він прийшов до військкомату. Невдовзі в складі 63 окремої механізованої бригади відправився до Миколаєва. Служив санітаром взводу, витягував із поля бою поранених бійців і надавав їм першу допомогу. Врятував десятки життів побратимів. Далі були страшні бої за Бахмут, Кліщіївку, Іванівське, Опитне.
У серпні 2023 року Павло звільнився за станом здоров’я. Зараз працює провідним фахівцем у центрі "Ветеран Хаб", який надає допомогу військовим, ветеранам та їхнім родинам.
Про свій шлях у війську, а також про те, з якими проблемами стикаються ветерани після повернення з фронту, Павло Ісаченко розповів "МБ", пише molbuk.ua
"Страшні, жахливі бої, багато втрат"
"Я служив санітаром взводу. Тобто не перебував десь у санітарній частині, а був у складі роти і робив усе те, що й звичайний солдат: рив окопи, бігав на спостережні пункти. Також витягував хлопців із поля бою і надавав медичну допомогу. Як казав один із командирів, "твоє основне завдання – не дати померти". Власне, так воно і є. Бойовий медик – це той, хто на передку бігає, забирає, латає під обстрілами, як може. Багато є історій, коли справді надавали медичну допомогу просто під кулями", – каже захисник.
У квітні 2022 року бригаду перевели в Миколаїв, на конкретний "нуль". Нашим протистояли кадрові військові. Війна тоді відчутно відрізнялася від нинішньої, зауважує Павло:
"Дронів ще майже не було. Натомість – артилерія, стрілецький бій. Найбільше допікали "Орлани" – розвідувальні безпілотники, небезпечні тим, що спарені з ворожим артилерійським вогнем. Щойно "Орлан" засікав когось, відразу передавав координати, і починався обстріл".
Одна з найбільших помилок на війні – недооцінка ворога.
"Росіянам треба віддати належне, воювати вони вміють. Часом чуємо насмішки, що у них старі танки, криво стріляють. Може, і криво час від часу. Але стріляють", – зауважує Павло.
Тоді ж почалися втрати у підрозділі: перший 300-ий, перший 200-ий. Павло ніколи не забуде, як із побратимом, якого зараз уже немає, витягнув із поля бою важкопораненого бійця. Ризик був величезний, будь-якої миті їх могли накрити вогнем. Та думати про це було ніколи.
"Коли в Миколаєві стався приліт, хлопці прибігли і сказали, що на спостережному пункті є загиблий і поранений. Ми із уже покійним Васею, на позивний Зять, поїхали їх забирати. Друга година ночі, дорога жахлива, у ямах, фари вмикати не можна, їхати треба обережно і при цьому швидко. Дуже пощастило, що нас не засікли. Ми примчали на спостережний пункт, повантажили пораненого і погнали в санчастину. Навіть не знали спочатку, кого забираємо: боєць був весь чорний, обгорілий, у шоковому стані, але не втрачав свідомість, лише кричав. Коли під’їхали до ротного командира, він сказав: "Ви везли не Батю, а Марімана". Маріман таки вижив, хоч і дуже сильно постраждав. А от Папай, який був із ним, на жаль, загинув. Він фактично закрив Марімана собою", – із сумом каже Павло.
Далі були бої за Бахмут.
"Ми замінили підрозділ, який там стояв. Довкола уже точилися стрілецькі бої на відстані кількох метрів. Страшні, просто жахливі бої. Дуже багато втрат. Поранених, загиблих побратимів...
Знаєте, перша загибель якось дуже швидко несе за собою всі інші. Звикнути до цього неможливо, але воно потроху підточує. Як радили досвідчені вояки, коли ставишся до ситуацій на війні як до роботи, стає трохи легше", – зізнається захисник.
"Тут відчуваєш, що тебе розуміють"
Наприкінці літа 2023 року Павло Ісаченко звільнився з війська, отримав інвалідність. Тепер консультує ветеранів, як і сам, у центрі "Ветеран Хаб". Каже, такі установи дуже важливі, бо допомагають вирішити чимало проблем.
"У нашому у штаті є юристи, психологи. Я займаюся більше питаннями медицини, допомогою в оформленні документів, – зазначає. – У кожного працівника центру є свій робочий номер телефону. Також маємо контакти, до кого з фахівців у своїй сфері можна звернутися. У разі потреби телефоную до них, запитую, що треба для бійця, і вже далі його скеровую. Це стосується будь-яких питань: пошуку роботи, лікування, комунальних платежів та багато іншого.
От днями приходив побратим, із яким я пройшов війну. Він задумав відкрити власний бізнес. Ми розписали все, що для цього треба, зателефонували в центр зайнятості, домовилися про зустріч. Там йому розповіли вже детальніше, як отримати грант".
Часто військові, повернувшись додому, не знають, що далі робити, зауважує Павло:
"По собі знаю, як це. Коли списувався з війська, приїхав, мене поклали в лікарню. Які документи треба, що взагалі далі робити, не мав поняття. Якби тоді знав про "Ветеран Хаб", гадаю, все було б значно швидше і легше. А так їздиш по різних державних структурах, а там у людей своя робота. Вони тобі щось підкажуть у вільну хвилину, а потім виявляється, що треба ще якісь папірці. І ти знову мчиш назад. Через це стає прикро, що витратив купу часу, віддав здоров’я, а ставлення таке, наче від тебе відмахуються", – зізнається військовий.
Тому дуже підбадьорює, коли звертаєшся по допомогу до таких же ветеранів, провадить Павло.
"Відчуваєш, що тебе розуміють. Бо із власного досвіду знають, через що ти пройшов. Хтось більше, хтось менше. Це вже не так важливо. Головне, люди знають, що це таке, і кажуть, що треба робити".
До "Ветеран Хабу" звертається чимало військових. Та зверталося б значно більше, якби хаб був у центрі міста, а не в Садгорі.
"Велика проблема в тому, що ми розташовані бозна-де. Часто хлопці, почувши, що ми на Хотинській, відмовляються їхати: їм ніколи або не мають чим добратися. Ми вже неодноразово порушували питання щодо перенесення "Ветеран Хабу" ближче до центру. Писали прохання. Та поки що це питання зависло", – розводить руками чоловік.
"Військові не звикли довго домовлятися"
Із фронту військові приходять іншими, і суспільству потрібно це враховувати та всіляко підтримувати, допомагати адаптуватися у мирному житті, переконаний Павло.
"Війна змінює всіх, навіть найстійкіших. Як правило, військові з бойових дій приходять дезорієнтовані. Реальність на війні абсолютно не схожа на цивільне життя. Там інші закони. Відповідно, змінюються психологічний та фізичний стани. І цей перехід із однієї реальності в іншу супроводжується депресивною фазою".
"При цьому варто розуміти, що військові звикли жити з постійним адреналіном і, скажімо відверто, прийняли реальність, у якій або вбиваєш ти, або вбивають тебе. По-іншому війна не працює, – провадить Павло. – Отож вони звикли вирішувати проблеми радикально, а не сидіти і домовлятися. В армії, особливо тій, яка воює, не домовляються. Там наказують і виконують. Якщо ти не знаєш як, то йдеш і дізнаєшся. Але в тих часових рамках, у які тебе поставили. По-іншому бути не може. Справа навіть не в тому, що тобі наказали, бо так захотіли. Це умова для виживання".
Коли ж військові повертаються в мирне життя, то стикаються із зовсім іншими реаліями, зауважує Павло Ісаченко:
"Виявляється, що там у нас прав не було, а тут раптом у всіх є права. І розумієш, що це нормально, але ти не звик так жити. Утім, це не означає, що з нами треба панькатися. Ми не просимо співати нам дифірамби, розповідати, які ми молодці. Усе, що треба, – людське ставлення і розуміння, що військові все ж таки трохи небезпечніші, ніж цивільні. Вони постійно стримуються. Їм потрібна допомога, щоби заспокоїтися після пережитого. Саме тому в нас переповнене відділення у психіатричній лікарні".
Військові можуть болісно реагувати на гучні звуки, як-от вибухи петард, салютів, гуркіт мотоциклів, що нагадує стрілянину.
"Навіть гучна музика може подразнювати. У нас багато контузій. Їхня проблема в тому, що вони відтерміновані у часі. Тобто організм компенсує їх, поки може, а потім виникають незворотні зміни. З’являються головні болі, страждає вестибулярний апарат. Я вже не кажу про втрати кінцівок, проблеми з легенями, травленням, серцево-судинні захворювання в кожного другого", – перелічує Павло.
Також військовим може знадобитися допомога в опануванні нової професії.
"Багато з нас втратили роботу. Так, за нами залишали місце на попередньому місці праці. Але треба розуміти, що людина повертається зовсім іншою, – пояснює Павло. – Часом втрачається кваліфікація. Або просто фізично військовий уже не може виконувати колишні завдання. Уявіть собі людину, яка на фронті працювала на важкій техніці. Зараз вона просто не може витримати гучний звук. Через такі речі дуже багато ветеранів мають проблеми зі зміною професії".
А ще не варто розраховувати на те, що "військові прийдуть, порядок наведуть", каже Павло Ісаченко.
"Ще на фронті я казав: навіть не сподівайтеся, що я піду на державну роботу чи буду займатися політикою. Ви до мене не те що не достукаєтеся, а взагалі не знайдете. Я повернуся, і перше, що зроблю, – піду в парк, сяду на лавочку біля озера і години дві просто куритиму цигарки і дивитимуся на воду. Так, щоби мене ніхто не чіпав. Просто ми там почали дуже сильно цінувати час і власні сили, бо їх не так багато залишилося. Окрім того, багато ветеранів вважають так: я свою роботу зробив, тепер у вас є можливість щось робити. Тож ідіть і змінюйте", – підсумовує Павло.
Куди звертатися по допомогу
Центр "Ветеран Хаб"
Чернівці, вул. Хотинська, 43 (ТРЦ "Панорама")
Гаряча лінія: 098 00 88 400
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
