Фото molbuk.ua
Три роки і два місяці пробув на війні староста села Чорнівка Іван Дробот. Тяжко селу було без голови, який мав багато задумів і запалу, щоби змінити Чорнівку на краще. Та війна внесла свої корективи, і чоловік з власної волі став на захист країни. За час військової служби встиг набачитися усілякого на фронті, отримати поранення, під час відпустки зробити пропозицію коханій – односельчанці, поліцейській Марії Чоботар.
Місяць тому Іван Дробот звільнився з війська з поважних причин. Він повернувся до своїх обов’язків старости.
Каже, роботи за час його відсутності назбиралося чимало. Та сповнений рішучості і бажання розв’язувати проблеми села. Бо дуже хоче, щоби воно процвітало.
Про військову службу та що планує, Іван Дробот поділився з molbuk.ua
"Щастя, якщо поряд нічого не вибухнуло"
– Якими були цих три роки на фронті?
– Я хотів піти відразу, щойно почалася повномасштабна війна. Попросив секретаря міськради допомагати виконувати обов’язки, щоб не залишити село напризволяще. Мені пообіцяли, що сприятимуть. Тоді й пішов. Дев’ять місяців у складі п’ятої окремої штурмової бригади ми перебували на Бахмутському напрямку. Там точилися дуже запеклі бої. Дуже жахливо було. Росіяни лізли з усіх боків.
Нашим головним завданням було заїхати і виїхати з позиції неушкодженими. Якщо вдавалося, чудово. Там працювало все. По нас сипали фосфором, били артою. По дві-три пачки "градів" на село залітало. Щастя, що тоді, у 2023-му, ще не було так багато ефпівішок. Бо зараз ворожих дронів тьма, і якби не наші РЕБи... Ми на собі відчули це дуже добре, коли нам у бліндаж залетіла ефпівішка. Чи то з "бомбера" вгатило, ми так і не зрозуміли, бо нас у бліндажі повимикало.
З 2024 року ми воювали на Запорізькому напрямку у складі 57 окремого стрілецького батальйону 65 окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ.
– Чи можете згадати особливо важкий день?
– Кожен заїзд і виїзд на позиції був як останній. А зараз узагалі важко: ворог збільшив кількість своїх підприємств, особливо для виготовлення FPV. Кожні 30-40 хвилин у повітрі щось кружляє, шукає ціль. Велике щастя, якщо тобі в машину або поруч не впала ефпівішка, чи не вибухнув снаряд.
Різне траплялося. Бували ситуації, коли дрон залітає в машину суміжної бригади. І ти нічим не можеш допомогти, бо залетів один дрон, а за ним відразу другий. Ще й артилерія працює. Вибіжиш на допомогу – щонайменше станеш трьохсотим.
– Ми маємо чим давати здачі?
– Зараз дрони і все, що зв’язано з ними, – це наші очі. Бо 60-70 відсотків роботи – у повітрі. Цього дуже сильно не вистачає завжди. Про це треба постійно говорити і нагадувати: хлопці зараз на лінії зіткнення, а ми тут так спокійно і вільно живемо. Коли я приїжджав у відпустку, для мене це було дуже дико. Бо це паралельна реальність: приїхати з місця, де ти тупо виживаєш, у таке, де люди взагалі розслабилися. Цей контраст болить. Багато військових його не може зрозуміти.
– На чому ми зараз тримаємося?
– На ентузіазмі, на тому, що люди незламні. Ми справді дуже потужна нація, козацький рід. Але там, де все літає над головою, ти постійно у напрузі. Цивільні мають це розуміти і не ображатися на військових. Ви не знаєте, що їм там доводиться пройти.
"Проблем у селі багато, сподіваємося на допомогу влади"
– У розпал війни ви зустріли кохання.
– Ми ще не одружилися. Влаштуємо гарне весілля після перемоги. Так, війна може тривати ще довго. Але нічого, обвінчаємося і будемо жити, без гучного весілля. Ми вже й так щасливі, слава Богу. Саме дружина й діти мене змотивували повернутися додому. Кохана часто просила мене, щоб я повернувся, бо маємо один шанс на життя. Так склалися сімейні обставини, що мені таки вдалося повернутися. Це була тривала процедура. Я рік подавав документи на звільнення.
– Чи стали більше цінувати одне одного?
– Так. Ми більшість часу проводимо разом, навідуємося до рідних. Більше почали цінувати кожен момент. І саме війна цьому сприяла. Зовсім по-іншому почали дивитися на життя.
– Ви повернулися до обов’язків старости. Багато роботи?
– Я вже місяць як знову староста. Масштаби робіт навіть переказати не зможу. Бо до чого б не взявся, постійно люди запитують: "О, а ви вже на місці? А коли буде те, а коли буде це?". Я пояснюю: "Трішки треба зачекати, зрозуміти проблему, далі будемо потроху вирішувати". Питань дуже і дуже багато. Щоби це все вигрібати, треба буде відчинити чимало дверей. Але сподіваюся, що люди сприятимуть цьому. Бо мають розуміти: я насправді хочу змін.
– Які основні проблеми села ви б хотіли розв’язати в найближчий рік?
– У нас їх стільки, що за рік не розв’язати. Насамперед дорога. Далі – аптека. Третє – покосити, поприбирати в парку, на цвинтарі. Та багато всього. На все потрібні фінанси. Аварійні дерева треба знести. Будемо просити владу, щоби закладали більше фінансів.
– Велика проблема Чорнівки – сміттєзвалище
– На жаль, так, це проблема. Якщо вітер дме у бік села, то у нас тут такий сильний сморід. Це позначається на здоров’ї мешканців, на воді, ґрунті. Днями в Садгорі спілкувався з медиками. Вони мені сказали, що зараз надходить дедалі більше людей з онкологією. Це теж можуть бути пов’язані речі. Тож із часом будемо порушувати питання про сміття і вирішувати його.
– Що для вас зараз щастя?
– Та той-таки зварений коханою дружиною борщ. Що я тут, що все відносно добре. Хочу жити й насолоджуватися життям, цінувати кожну мить. Все.
– Як цивільні можуть допомогти військовим?
– Та будь-як! Якщо не допомагаєш, то хоча б не говори те, чого не знаєш. Кажуть, мовляв, ми вас туди не посилали, а ви там маєте гроші... Та ви серйозно? На ці гроші треба все купувати. Навіть батальйонні машини ми ремонтували, бувало, за власні гроші. А додому скинути, а самому ще за щось жити? Одна антена для FPV чи мавіків – 50 і більше тисяч гривень. Тому й закликаємо допомагати військовим.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
