Майже три роки — без жодної звістки, без жодного підтвердження, лише тиша й безмежна віра. У жовтні 2022 року Сергій Денисенко зник безвісти на фронті. Більшість змирилася. Але не його дружина.
Про історію буковинця, якого повернули з полону написав на Facebook-сторінці підприємець, депутат Чернівецької міської ради Сергій Гринюк.
Це історія неймовірної сили. Історія кохання, вірності та незламної віри.
Почалося все майже три роки тому. У жовтні 2022 року безвісти зник Сергій Денисенко — однокласник моєї дружини. У перші ж дні повномасштабного вторгнення він добровольцем пішов на фронт. Без вагань, без страху. Він мав бойовий досвід — колись воював в Афганістані. Його поважали побратими, відгукувалися з вдячністю: "Сергій — той, хто завжди підставить плече".
А потім — тиша. З підрозділу прийшла коротка звістка: "Пропав безвісти". І все. Жодних деталей. Жодних пояснень.
Дружина Сергія не змирилася. Вона почала діяти: звернення, суди, листи, пошуки, сльози, зустрічі. Кожного дня — нова боротьба. Вона не дозволила нам забути. Ми говорили щонайменше через день, і кожного разу я чув у її голосі — біль, втому, але й незламну надію.
За рік — жодної звістки. Багато хто радив "відпустити", "прийняти гірше", казали, що, ймовірно, його вже немає. Але вона казала: "Я відчуваю — він живий". І я їй вірив.
І одного дня — лист. Звичайний конверт. Від Червоного Хреста. У ньому — повідомлення: Сергій перебуває в полоні. Надіслано безпосередньо дружині.
Офіційні структури не поспішали радіти: "Може бути, а може й ні. Без підтверджень — нічого сказати не можемо". Але ми знали: це ниточка. І дружина вчепилася за неї обома руками.
Ми добилися — Сергія внесли до списків військовополонених. Але це був лише початок нового етапу боротьби.
Дружина дізнавалася через знайомих, через колишніх полонених, через усіх, хто міг щось знати — де він, у якому стані, чи живий. Вона їздила до координаційного центру, де спершу ніхто нічого не міг сказати. Але вона не здавалася.
Зрештою — знайшлися свідки. Люди, які вже були звільнені з полону, розповіли: так, Сергій живий. Вони бачили його. Це було як подих повітря після тривалого занурення — доказ, що серце коханого ще б’ється.
І знову — листи, звернення, зустрічі, нові й нові спроби добитися включення у списки на обмін. Вона не зупинялася ні на день. І навіть коли частина будинку згоріла — у буквальному сенсі, вогонь знищив те, що вони будували роками — вона не здалася. Можливо, це було останнє випробування, остання плата за те, щоб знову обійняти свого чоловіка…
А 4 липня Сергія звільнили. Момент, який не передати словами. Ми всі плакали. Вперше — від щастя.
І сталося це передусім завдяки їй. Його дружині. Жінці, яка молилася щодня. Яка не переставала вірити. Яка боролася — не заради слави, не для дописів у соцмережах. А просто тому, що кохала. І не змогла відпустити.
Нехай ця історія підтримає тих, хто чекає. Не втрачайте віри. Навіть коли кажуть, що шансів нема. Бо поки серце б’ється — надія живе, написав Сергій Гринюк.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
