39-річний буковинець Віктор Стратійчук родом з села Луковиця. Чоловік до війни працював каменярем. Свого часу вже служив за контрактом в АТО/ООС, після служби осів на Буковині, мріяв про спокійне життя з дружиною та трьома дітьми. Та війна змінила все.
"Сумнівів не було"
24 лютого 2022 року Віктор прокинувся раніше, ніж зазвичай. Він згадує, що дружина та діти ще спали, а телефон почав розриватися від дзвінків.
– Сумнівів не було: я знав, що маю робити. Того ж дня прибув до військкомату. Я не був новачком у військовій справі. Свого часу служив за контрактом у підрозділі самохідної артилерії, – каже.
У військкоматі Віктор отримав направлення в 108 окремий гірсько-штурмовий батальйон, у мінометну батарею. "Та ви що, хлопці, знову дали мені трубу, тільки тепер меншу?" – зауважив. Так став мінометником.
Після короткого бойового злагодження разом із розрахунком обороняв село Королівка неподалік стратегічної траси на Київ.
"Це був березень 2022 року. Наш розрахунок зайняв оборону на початку села. Працювали переважно вночі, завдаючи ударів по російських колонах, які намагалися просуватися вперед, – згадує Віктор. – Ти коригуєш вогонь, чуєш, як оператор дрона кричить у рацію: "Влучив! Горить!". І розумієш, що зараз там уже мінус десяток орків і їхня техніка".
Одного разу під час артилерійського нальоту росіян позицію, де перебував артилерист, засікли.
"За кілька хвилин почався потужний обстріл. Ми разом із напарником ледве встигли змінити місце. Наш розрахунок перебазувався за кілька сотень метрів і, поки противник бив по старих позиціях, ми вже відправляли свої "подарунки" назад", – каже чоловік.
Після короткої перерви 108 ОГШБ отримав завдання вирушати на Схід.
"На той момент Бахмут уже став епіцентром запеклих боїв, і командування готувало контратаку на південно-східних підступах до міста. У Бахмуті зрозумів, що мінометник – це не лише далекі удари. Це ще й постійне носіння тих важезних снарядів, – жартує Віктор. – Іноді думаю, що той, хто розробляв 120-міліметрові міни, просто ненавидів піхоту. Наші штурмовики мали просунутися вперед, а ми працювали за ними, прикриваючи атаки. В один момент нам довелось вести вогонь буквально за тисячу метрів, але ми впоралися.
"Врубівка – це було пекло"
Після боїв під Бахмутом підрозділ Віктора відправили на Луганщину.
"Врубівка – невелике селище біля Лисичанська, стало однією з ключових точок оборони. Росіяни гатили по наших позиціях усім. Ми теж працювали майже без відпочинку. Врубівка – це було пекло. Земля тремтіла, повітря було насичене пилом і вибухами. Ми трималися. В один із днів, коли противник почав масований наступ, за кілька годин зробили більше пострілів, ніж можна було зробити за один день", – розповідає військовий.
Віктор разом із побратимами допомагали й з евакуацією піхоті.
"Ми намагалися забрати усіх. Уявіть: "буханка", забита дванадцятьма людьми в екіпіруванні, – згадує Віктор. – Мій командир міномета тоді отримав тяжке поранення, тому що тримав позиції до останнього. Молодий хлопчина, на 10 років молодший за мене. Тоді я побачив справжній героїзм звичайних людей".
Віктор Стратійчук і далі воює, але мріє про мирне життя із сім’єю.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
