На Буковині попрощалися із захисником Сергієм Погореним.
Про це повідомляють "Хотинські вісті".
Сергій прийняв перший бій у Бахмуті, не залишав позиції навіть пораненим. А загинув на Харківщині.
Батько і син – Сергій та Олександр Погорені – хоробрі захисники, які пройшли чимало гарячих точок російсько-української війни, обоє є прикладом сміливості та відданості українському народові. Але у цю сім'ю прийшло велике горе – не стало голови родини, батька і мужнього оборонця України. Однак син, втративши тата і добре усвідомлюючи, що і його може чекати смерть, не хоче залишатися в тилу, а вже говорить про продовження своєї бойової роботи аеророзвідника.
Сьогодні з Сергієм Погореним прощалася Рукшинська громада, рідне село Орестівка. Дуже багато людей прийшли вклонитися перед Героєм і розділити з рідними біль втрати, бо його дуже поважали односельці.
Сергій Іванович, як і син Олександр, у перші дні повномасштабного вторгнення став добровольцем, свідомо пішов захищати Україну та всіх нас. Спочатку Сергій потрапив у тилову частину, охороняв Дністровську ГЕС. Однак не захотів служити в тилу, а вирішив перевестися у передовий підрозділ.
Воював під Бахмутом та в інших гарячих точках фронту. Був поранений, проходив тривалу реабілітацію. А потім знову повертався на фронт.
"Сміливості і відданості в нього було хоч відбавляй!"
Більше про бойовий шлях Героя розповів його син. Бо він, сам військовослужбовець, добре розумів, що пройшов тато і яка висока ціна нашого спокою і свободи.
"Перший свій бій він прийняв у Бахмуті, де ми з ним так і не пересіклись, – розповів син Олександр. – Тато якраз заїхав, а я виїхав на ротацію. У важких боях у самому Бахмуті батько з побратимами стійко тримав позиції в приватному секторі міста. Це були пекельні 10 днів, які гідно протримався і не здав ні метра нашої землі. Там отримав своє перше бойове хрещення і перше важке поранення від АГС 17, яким їх "накрили" під час штурму. Хоч був пораненим, але власноруч надав собі допомогу, залишився з хлопцями і ще добу тримав позиції разом з ними. Хоча мав змогу поїхати на евакуацію, але залишився... Сміливості і відданості в нього було хоч відбавляй! Тоді він "заробив" позивний "Іванович" – як старший побратим, котрий у біді не залишить".
Після реабілітації та місяця на відновлення і відпрацювання на полігоні, минулого року він потрапив на літній контрнаступ ЗСУ. А саме в іншу гарячу точку – під населеним пунктом Роботино.
"Тоді Роботино було у центрі уваги всієї країни, там де лилась кров і помирали найкращі сини та дочки нашої Батьківщини, – пригадує Олександр. – Зі слів батька, він дізнався про те, що вони йдуть у наступ вночі. Подзвонив і схвильованим голосом сказав мені про це. І моє серце стиснулося від страху і нерозуміння. Ніколи в житті я так не переживав, будучи на фронті, як в ті моменти… Йому побажав удачі і сказав, щоб був обережний. А через декілька днів він подзвонив з госпіталю, повідомивши, що живий, але важко поранений. Осколками йому пробило живіт, руки, ноги, посікло спину і праву частину тіла. Знову, вже вдруге смерть оминула мого батька. На жаль, втретє йому не пощастило, він загинув...
Після важкого бою на Харківщині 23 травня цього року Сергій Погорений вважався зниклим безвісти. Тіла не було, щоб провести опізнання. Ситуація на тій ділянці фронту складна. Проте син був готовий сам поїхати туди, щоб його витягнути.
"Тоді на Харківщині то був його другий захід на позиції. Стався мінометний обстріл... Спочатку знайшли лише частинку тіла, – розповів Олександр Погорений журналістам телеканалу Суспільне. – Я постійно тримав зв'язок з командиром батька. І вже був готовий зі своїм побратимом виїжджати з обладнанням і дронами, самотужки вирушити на ті позиції. Але рано-вранці мені подзвонили і повідомили, що група військових винесла тіло… Кажуть, найважче батькам хоронити своїх дітей. Але навіки прощатися з татом – не менш важко… Він розумів усі ризики і можливі наслідки, щоразу їдучи після поранення і реабілітації знав, що може не побачити більше свою домівку, рідних. Але знову вирушав на передову".
Не стало вірного захисника України, хорошого чоловіка, люблячого батька і дідуся. У великій скорботі вся родина, село Орестівка, Рукшинська громада.
– Я б хотіла, щоб його запам'ятали як людину, яка не кинула Україну, родину і побратимів у важку хвилину. Бо війна стосується кожного, – каже донька Героя Галина. – Спочатку не думала, що тато піде на передову, але це був його вибір. Він був сміливим, обожнював сина, внуків. А внучку встиг побачити лише раз. І в останній день, коли з нею був, увесь вечір співав їй пісні...
Безжальна і кривава війна продовжує забирати кращих з кращих. Про таких, як Сергій Погорений кажуть: справжні Герої не вмирають, вмирають вороги. А наші самовіддані захисники живуть у наших серцях.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
