Зараз важко повірити у те, що до початку ХХ століття в Чернівцях майже не було брукованих вулиць. Навіть вулиця Панська (О. Кобилянської) мала гравійне покриття, а з боків – широкі канави.
Лише попід стінами будинків вимощувались тротуари з широких квадратних плит. Влітку, коли було сухо, пориви вітру підіймали хмари пилюки, більшими за які, на думку тодішніх чернівчан, були лише пилові бурі в африканських пустелях.
Міська влада виділяла кошти на поливання вулиць бодай у центрі міста, проте, як відзначали газети, десяти бочок води на день явно не вистачало.
Лише у 1894-1896 роках у місті спорудили водопровідну та каналізаційну системи. Одночасно почала діяти міська електростанція, і з 5 лютого 1896 року на центральних площах і вулицях засяяло електричне світло, яке замінило газові ліхтарі.
Нині Чернівці сприймають як велике і європейське місто. Цьому посприяло не лише збільшення кількості дорогих ресторанів, затишних кав’ярень і кегельбанів, де збиралася елегантно одягнена публіка. Важливіше те, що провінційний містечковий дух Чернівців почав витіснятися свіжими струменями інтелектуалізму, пройнятого загальноєвропейськими естетичними прагненнями і смаками.
Якщо у травні 1847 року геніальному піаністу Ференцу Лісту довелося п’ять діб чекати, доки помісне панство збереться до Чернівців на його концерт, якщо Юрій Федькович лише наприкінці 1860 року вперше почув про Тараса Шевченка, якщо ще навесні 1877 року депутати міської ради сперечалися, чи потрібен Чернівцям власний театр, – то вже в 90-ті роки ХІХ ст. тут панував культ музики і театру, а всі чернівчани знали, хто такий Шевченко.
(Використано текст із книги "Чернівці: 1408-1998". Автори: Олександр Масан та Ігор Чеховський).
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
