Леонід Сидорчук, головний балетмейстер Буковинського ансамблю пісні і танцю, поїхав на два тижні до Бразилії на запрошення місцевої української фольклорної групи "Полтава".
Там чернівчанин навчав місцевих жителів танцювати українські танці. Своїми враженнями він поділився із кореспонденткою molbuk.ua.
"Старше покоління розмовляє українською"
"Вони пів року мене вмовляли, щоби приїхав. Та ніяк не міг наважитися, бо досить далеко, – усміхається пан Леонід. – Проїзд мені оплатили, бо це надзвичайно дорого. Тож я із зими потрапив у субтропічне літо. Летів літаком 15 годин із трьома пересадками до міста Куритиба, яке є столицею штату Парана. Тут проживає 80 відсотків етнічних українців, які вже народилися тут. Це не тільки діти, а й внуки та правнуки наших емігрантів. Проживав у духовній семінарії, мною опікувався падре, який гарно розмовляє українською. Група "Полтава" об’єднує майже 400 українців, хоча є й корінні бразильці.
Коли я проводив майстеркласи з дорослими танцівниками, то там була молода бразилійка, яка дуже любить все українське: пісні, танці, національний одяг. Вона приїжджає ще з двома танцівниками у січні до Чернівців. Дуже хочуть побувати в Україні, побачити сніг".
За його словами, старше покоління ще трохи розмовляє українською, а молодь зовсім її не знає.
"Побачив жінку, яка продавала українські сувеніри. Вона розмовляла зі мною харківською говіркою. Розповіла, що приїхала сюди в 1949 році. Намагався знайти когось із Буковини, та не вдалося. Є українські прізвища, а деякі змінені на місцевий манер. Люди розповідали мені зворушливі історії про своїх предків, які втікали від однієї біди, а потрапили ще в гіршу. Не було роботи, не було що їсти. Виживали завдяки дереву – араукарії бразильській. Зривали шишки, з яких діставали горіхоподібне насіння, смажили його і їли. Це дерево стало символом штату Парана, де оселилися українці".
"Усі прийшли у вишиванках"
За два тижні балетмейстер поставив три буковинські танці.
"Працював щодня по вісім годин, – запевнив пан Леонід. – Також проводив майстеркласи з манери, рухів виконання буковинських танців. Приїжджали танцівники з інших регіонів. У мене було аж троє перекладачів, але мова танців зрозуміла всім, тому не потребує особливого перекладу. Це аматорська група, тому підготовка була не дуже високого рівня. Адже люди вдень працюють, а ввечері приходять танцювати, шиють костюми. Тому треба зняти перед ними капелюха, що вони так трепетно зберігають все народне, чого, на жаль, останніми роками немає в нас. Напевно, це в них на генному рівні.
Я був приємно вражений, наскільки тут люблять усе українське, бережуть його. Просили: "Покажіть це, а давайте ще повторимо ці рухи". Я вже падав із ніг від втоми, а вони ніяк не розходилися. Мені було легко з ними працювати, бо вони цього прагнули всією душею, їм це дуже подобалося. До цих людей рідко хто приїжджає з України, тому приходили подивитися на мене цілими сім’ями. Знайомили зі своїми дружинами, дітьми. Я подарував їм кілька вишитих сорочок, ґердани".
Гостював чернівчанин в українських сім’ях.
"Вони живуть скромно, без розкоші, хоча кожен має авто, – пригадує. – Але я не бачив там крутих "джипів" чи "мерседесів". Пригощали мене борщем, голубцями, варениками. Хоча основні страви – це рис і чорна квасоля з різними приправами. Українці святкують Різдво, на Великдень ходять святити кошики. Дуже багато змішаних сімей, скажімо, дружина – українка, а чоловік – бразилець, або навпаки. Але всі одягають вишиванки, коли йдуть до церкви. У мене залишилися дуже приємні враженні від цієї поїздки. Це і спілкування з етнічними українцями на іншому континенті, й досвід, з’явилося багато нових друзів. Радує, що вони зберігають своє коріння, традиції, пісні, танці".
До теми
У 1895–1897 роках до Бразилії прибули майже 20 тисяч українців із Галичини. Агенти італійських пароплавних компаній обіцяли їм дешеві й родючі землі, натомість вони побачили непрохідні джунглі. Центром українського поселення стало засноване ними місто Прудентополіс у штаті Парана.
Під час другої хвилі 1909–1914 років прибуло понад 18 тисяч галичан, котрі працювали переважно на будівництві залізниці.
Третя хвиля, під час якої до Бразилії виїхало близько дев’яти тисяч селян уже не тільки з Галичини, а й з Волині, Полісся, Буковини та Закарпаття, припала на період між Першою та Другою світовими війнами.
У 1946–1951роках відбулася найбільша четверта хвиля української еміграції. Понад 200 тисяч осіб, зокрема колишніх військовополонених, політичних біженців, вояків дивізії СС "Галичина", прибули до Парани та інших штатів. Нині у Бразилії проживає 500 тисяч українців. Вони займаються сільським господарством, працюють на підприємствах. Деякі є власниками майстерень, крамниць, невеликих фабрик.
Українські іммігранти докладають багато зусиль для збереження народних традицій. Тут діють асоціації митців, ансамблі народного танцю, бандуристів.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
