У Чернівцях понад 100 місцевих жителів взяли участь у церемонії прощання із військовослужбовцем Віктором Завальнюком, який помер на 35 році життя після важкої хвороби.
Як передає кореспондент molbuk.ua, на Центральній площі Чернівців сьогодні відбулося прощання із бійцем.
Віктор Завальнюк народився 12 лютого 1984 року. Мама залишила його ще в пологовому будинку. Він ріс у сиротинцях та інтернатах. Пас чужу худобу, був у монастирі, стояв на Майдані… А коли почалася війна на Сході, пішов туди добровольцем і воював у найгарячіший період.
Про поневіряння Віктора можна писати книгу. На його долю випало стільки страждань, що їх вистачило б на декілька життів.
"Своєї мами я ніколи не бачив, – розповідав чоловік журналістові "МБ". – Вона відмовилася від мене одразу ж після народження. Батько також ніколи не цікавився мною. Моїм домом стали дитячі будинки та інтернати. Дуже важко було на свята, коли всіх дітей забирали родичі. Я дивився у вікно, плакав і заздрив їм. Мене ніхто ніколи не забирав. Так хотілося поїсти домашнього борщу або вареників, обняти когось. Досі згадую про це з болем. Після закінчення дев’яти класів навчався в училищі на маляра-штукатура, хоча мріяв стати автослюсарем. Але мені сказали, що з Хотинського інтернату не беруть, бо тут перебувають розумово відсталі діти".
Про своє перебуванні на війні Віктор розповідав таке: "Найстрашніше, коли над головою свистять міни. Тоді не знаєш, куди ховатися. Вночі не міг спати, бо бойовики постійно стріляли з мінометів, танків, градів. Лягав і боявся, що не прокинуся живим. З нашої роти загинуло двоє бійців, з восьмої дуже багато. В нашому батальйоні було 18 "двохсотих". А "трьохсоті" були майже щодня. Вантажили поранених на броню і вивозили. Волонтери купили мені бронежилет, каску, рукавиці, мобілку. А форму, що на мені, я придбав за свої гроші. Стара ще ціла, але забруднена мазутом, який неможливо відіпрати".
– Майдан і війна змінили мене, – запевняв. – Коли мобілізуюсь, хочу повернутися до Чернівців і жити, як нормальні люди. У мене ніколи не було свого житла. Я ніколи не лягав спати у своє ліжко, не їв зі своєї тарілки, не пив зі свого горнятка. Усе було чуже. Доводилося навіть п’ять років спати на вокзалі. Завжди мріяв мати окрему кімнатку хоча б у гуртожитку. А ще хотів би знайти роботу. заробляти гроші. Зміг би тоді одружитися, мати дітей.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
