34-річний чернівчанин Павло Півень за освітою – філософ. Проте справжнім покликанням чоловіка стало малювання.
Малював Павло змалку. Ще у школі намалював кумедного фізика, з якого реготали всі однокласники. А в університеті на парах ніколи не нудьгував. Бо сідав на задній парті і змальовував однокурсників, створював карикатури на викладачів.
"Має бути якась родзинка"
Професійної художньої освіти у чоловіка немає. Проте викладачі швидко помітили талант юнака. І вже через рік він сам став викладачем у цій студії. Зараз Павло повністю поринув в улюблену справу: розфарбовує стіни на замовлення, а також набирає дітей до свого гуртка малювання, який буде вести англійською мовою.
Улюблений жанр Павла – скетчинг, тобто замальовки. Художник любить знайти якесь цікаве місце або сюжет на вулиці міста і хутко накидати замальовку за допомогою ручки з пензликом (brush-pen). Водночас він спостерігає за містом, чернівчанами і помічає багато цікавого. Саме в такі моменти, каже художник, він часто знайомиться з людьми, змальовує їх, і до часу завершення замальовки вони стають мало не кращими друзями.
– Намагаюся поєднати філософію з мистецтвом, – усміхається Павло Півень. – Практично щодня ходжу в місто щось малювати. Проте у мене проблема – я довго не можу знайти, що намалювати. Інколи буває, що раз – і побачив якесь місце, сюжет. А часом ходиш півдня і нічого не знаходиш. Так, звісно, історична частина міста дуже цікава. А часом блукаєш якимись нетрями, і помічаєш цікаву гру світла і тіні. Тобто має бути якась родзинка. А від чого вона залежить – чи від погодних умов, чи від освітлення – важко сказати. Якось я намалював ... смітник. Настрій був песимістичний. Звертав увагу на найнеприємніші речі. І вже під кінець дня натрапив на смітник на автовокзалі. І вирішив, що це гарне завершення моїх пошуків.
– Так, більшість моїх малювань супроводжуються якоюсь історією, знайомствами, спілкуванням, – провадить художник. – Якось улітку я сидів на Театральній площі, змальовував театр. Тут до мене підійшов хлопчик і почав уважно спостерігати, як я розмішую фарби на палітрі, як малюю. Потім почав розпитувати, як це в мене так виходить. Він сказав: "О, я би теж так хотів малювати". На що я відповів: "Виростеш – будемо разом малювати". А він якось так безпосередньо запитав: "А коли я виросту, ви тут також будете малювати?" Це мене чомусь вразило.
"Чернівці – місто крайнощів"
Іншого разу Павло сидів на лавочці на вулиці Кобилянської біля літньої пари.
– Між нами зав’язалася розмова, – згадує чоловік. – У них якийсь песимізм відчувався, мовляв, життя минає. Я їх почав підбадьорювати. Ми стали говорити про приємні речі – їхніх дітей, онуків, про те, що зараз літо. Тим часом змальовував їх. Стареньким дуже сподобався мій малюнок. Ми розійшлися близькими людьми, хоча ще недавно були незнайомими одне одному.
Художник згадав ще один кумедний випадок:
"Якось я малював на одній тихій вуличці біля університету. Звернув увагу, що довкола – багато кішок. Один кіт сів зовсім поруч, дивиться на мене. Я собі нафантазував, що це їх притягує чарівна сила мистецтва. І раптом бачу – у будинку відчиняється вікно, з’являється жіночка і кидає їм їжу. Виявляється, кішки чекали на вечерю, а я просто опинився поряд".
На думку художника, Чернівці та чернівчани повні контрастів.
– Чернівці – це місто крайнощів, де можна зустріти невеселе, сіре, похмуре. І водночас пройдеш буквально 20 метрів і побачиш зовсім іншу картину, – каже Павло. – Так само з людьми. Вони можуть бути сумними і депресивними, але у той же час глянеш на них під іншим кутом – наче сонечко виходить із-за хмари і картина змінюється. Тобто і в місті, і в людях є потенціал, глибина. Хотілося би, щоби цей потенціал реалізовувався.
