Іван Середюк із Ржавинців на Заставнівщині має чотири ордени та 22 медалі. Нині застати 93-літнього Середюка вдома не завжди вдається: ходить до сусідів, магазину, аптеки сам. До аптеки кілометр, а може й більше. За словами сина Василя, батько порається біля хати, та найулюбленіша його справа – пасіка. Про війну старий Середюк може розповідати годинами. Серед нагород – два ордени Слави та два ордени Вітчизняної війни, медалі "За відвагу" та "За бойові заслуги", медаль "За взяття Берліна". А ще три подяки за мужність – дві від Сталіна та одна – від маршала Жукова.
Народився Іван у багатодітній родині: серед чотирьох хлопців він був найстаршим, нині ще живий лише брат Єфімій. Родина мала поле, пару коней, худобу. Все, що мали, нажили важкою працею. Так тривало до весни 1944 року, коли фронт докотився й до Ржавинців.
–У березні випав сніг понад метр заввишки, танув довго – до травня, – згадує Іван Середюк. – Тоді прийшли росіяни й усіх чоловіків призовного віку взяли на облік, а через декілька днів на війну. Моїх ровесників, 1923 року народження, з наших сіл, Громештів та Баламутівки, було 96 осіб. У Чернівцях, на вулиці Червоноармійській, знаходився військовий штаб, де нас остаточно перерахували й уточнили документи. Разом зі мною призвали в армію й батька, який у Першу світову війну був писарем полку. Потім завантажили в поїзд й відправили у Красноярськ, куди ми добиралися понад місяць: дорогою багато хлопців загинули, бо німці сильно бомбили. Годували нас слабенько – напівгнила риба, хліб. Але ми з татом не бідували, бо мама приготувала нам по десять кілограмів сала та напекла домашнього хліба. Я одягнув найкращий свій костюм, американський. Купив його за гроші, які заробив у румунів, яким ми з хлопцями здавали кольорові метали, які збирали на полях боїв Першої світової з боєприпасів. У Красноярську, коли нас одягли в уніформу, "американця" продав за 3500 рублів, для порівняння, буханець хліба тоді вартував 125 рублів. Гроші передав матері, але замість них вона отримала нікому не потрібні облігації. Тато потрапив у першу роту, куди набирали найвищих зростом новобранців, я в другу, а низенькі хлопці опинилися в третій. Муштрували нас три місяці – бігали, стріляли з різних видів зброї. Потім нас із батьком розлучили: у боях за Відень був важко поранений у живіт й демобілізований. Мене з хлопцями відправили воювати в Білорусію. Потім була Варшава, де мене поранило в руку, ледь зачепивши кістку. Лікувався три тижні, після чого знову на фронт.
Детальніше про війну та бої з вуст ветерана читайте в четверговому номері газети “Молодий буковинець” від 5 травня 2016 року.
