Командування 161-го топогеодезичного центру у Чернівцях з нагоди Дня Перемоги привітало ветерана своєї частини – Анатолія Резанова. У вересні пану Анатолію виповниться 90 років.
- Я на фронті був із 1943 по 1944 рік, – пригадує ветеран (сам він родом зі Ставропольського краю, Росія). – Після десятого класу мене відправили на Закавказький фронт (резервний фронт, який утримували на випадок вступу у війну Туреччини на боці Гітлера, – авт.). Він розташовувався на території Азейбарджану, Грузії, Вірменії і частина – в Ірані. Я був в Ірані. Звичайним солдатом. Якось підходить до мене замполіт, каже: "Слиш, Резанов, а ти хочеш поїхати додому?" Я кажу: "Звичайно, хочу" – "А вчитися хочеш?" – "Хочу!" – "Ну, значить, поїдеш у топографічний загін". – "А чим вони займаються?" – "Та, карти роблять".
Отож, у 1944 році мене направили до топографічного училища, яке до війни було у Ленінграді, а коли почалася війна, його евакуювали в Горьковську область. Тож я поїхав туди. Нас туди приїхало багато молодих хлопців. Пригадую, заступник начальника училища розсадив нас усіх, роздав ручки та й каже: "Так, хлопці, подивимося, чи вмієте ви креслити". Подивившись наші роботи, говорить: "Н-да, поки що таланту серед вас не видно, але сподіваємося, за три роки ви освоїте і топографію, і креслення". Після закінчення училища наш загін переводили до Румунії, потім – по всій Західній Україні. Також нас направляли до Німеччини виготовляти топографічні карти. А коли виводили війська з Австрії, нас туди відправили, щоб і там зробити карти. Загалом за життя я виготовив, мабуть, тисячі карт. З 1955 року ми з дружиною живемо у Чернівцях.
Дружина Анатолія Резанова Євдокія Леонідівна працювала у Молдавії вихователькою у дитбудинку на момент, коли познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Після одруження вона вже довго не мала змоги працювати на роботі: доводилося дуже часто переїжджати з місця на місце. Сказано, дружина військового.
– Не тільки я – всі жінки військових тоді не працювали, – пригадує пані Євдокія. – Неможливо було. Ми їхали за чоловіками. За літо переїжджали по три-чотири рази. У нас нічого не було. Був лише ящик. Приходить чоловік, каже, треба переїжджати. Через якихось півгодини я все у ящик склала, і вже поїхали. Отак ми і жили. Влітку ми виїжджали на польові. У квітні поїхали – і до листопада. Як на дачу. Разом живемо вже 67 років. Всяке пережили. Було і хороше, і погане…
