Ох і наробило галасу та медіа чи то збурення, чи то політичне звернення, чи популістичний старт розпіареного політика Олексія Гончаренка. Зізнаюся, що ніколи не був ні прихильником, ні фанатом його галасливих заяв. Враховуючи його політичне минуле, завжди відносив його до перекинчиків та флюгерів, що послуговуються не сталими ідеологічними та політичними поглядами, а політичною та електоральною доцільністю. Як казав один мій знайомий, від таких політиків тхне таким собі ідеологічним "часником".
Та не можливо не віддати належного тому, що Гончаренко відчув настрої на кухнях і одразу спробував відреагувати на них. Питання лише в тому, наскільки реалістичні та прагматичні його пропозиції. Ми вже проголосували за політика, що обіцяв для досягнення миру - достатньо лише перестати стріляти та подивитися в очі путлеру. У мене завжди викликало здивування, як Олексію із його минулим політичним тягарем вдалося так легко потрапити до лав "ЄС", і питання тут не до нього, а до згаданої політичної сили, яка була змушена реагувати на його заяви виключенням із парламентської фракції. А навіщо його було залучати до своїх лав?
Три кити, на які опирається його заява, це - відмова від НАТО, внесення російської мови, як мови нацменшини, та вільне функціонування російської церкви. На перший погляд, що тут такого? Хіба не вартують такі дрібнички того, аби здобути сталий мир? Але ж загрози приховуються саме у таких дрібничках. Бо жодна із них не є правдою. Пригадаємо 2014 рік, коли було захоплення Криму та Донбасу. На той час не було ні конституційного курсу на НАТО, ні закону про функціонування української мови, ні регулювання функціонування релігійних організацій, але це не завадило московії піти агресією на суверенну державу у порушення всіх попередніх угод та зобов’язань. Тож відкат на попередні позиції нічого не змінює, лиш додає впевненості агресору, що він рухається у вірному напрямку та зможе диктувати свої умови і надалі. Всі ці згадані тези – це стара пісенька про новоросію чи малоросію, активним прихильником та поборником якої і був у молоді роки Олексій Гончаренко. Тож, як кажуть, зіпсована "консерва" таки мала колись вистрілити.
Здавалося б на цьому можна було б і закінчувати аналіз цього політично-медійного інциденту, але ж залишається головним те, що носії вже згаданого малоросійського менталітету не випарувались і складають значну частину населення. Тож просто відмазатися не вдасться. Суспільству потрібна глибока фахова дискусія про межі компромісу, який можливий для укладення, якщо не миру, то бодай тривалого припинення вогню. Ховати голову у пісок та ігнорувати настрої людей, що вже перегоріли тривалою війною, дуже небезпечно. Бо якщо політики та влада не запропонує адекватні варіанти, то знайдуться популісти на кшталт Гончаренка, що за простими рішеннями ховатимуть дуже небезпечні для існування держави наративи. Адже мова, церква та гарантії безпеки у колективному оборонному союзі, то саме ті три кити, на яких і може базуватися суверенність держави.
Тож питання, яке винесене у заголовок блогу, наразі не має відповіді.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
