НАТО – крок за кроком, або маємо те, що маємо. Блог Ярослава Волощука

Я не випадково у фразі використав відомі слова першого Президента України Леоніда Кравчука. Бо, коли у багатьох ЗМІ ми чуємо ознаки певної невдоволеності, що нас не хочуть запрошувати до цього військово – політичного оборонного союзу, ми значну частину відповідальності за це повинні брати на себе. Так, поважний вік організації, а саме 75 років, адже у Вашингтоні минулого тижня відбувався ювілейний та дещо урочистий саміт. Певним дисонансом було те, що президент її найпотужнішої ланки - США у своєму виступі сплутав Зеленського із Путіним, а свою віце-президентку Камілу Гаріс із своїм конкурентом Дональдом Трампом. Але то справи американців, чи обмежувати віковий ценз для кандидатів на вищу посаду.

Нас же вельми цікавило, які будуть прийняті рішення щодо Україні. Кажуть, що великі дискусії викликало формулювання у незворотності нашого шляху до НАТО. Стверджують, що ці слова забезпечать сталість нашої співпраці незалежно від потенційних змін у владі в Вашингтоні. Дай Боже, аби так і було. Із цією самою метою було прийнято і декларацію про майбутню допомогу від організації на 40 мільярдів євро, можливо вона буде і протягом наступних років. Посилять наше ППО, дадуть ще більше зброї, у німецькому Вест-Бадені на постійній основі запрацював координаційний штаб, який триматиме на контролі не лише обіцянки наших партнерів, але і їх виконання у певні терміни та номенклатурі зброї, яка надається. Без сумніву, нам би хотілося більш конкретних термінів стосовно запрошення для вступу. І тут ми підходимо до частини нашої відповідальності на цьому шляху.



Чому прибалтійські країни та інші колишні союзники по Варшавському договору зуміли безперешкодно пройти свою частину зобов’язань? Мабуть у них була для цього сильна воля та бажання. А ми більше 30 років тупцювали на місці, а часто навіть відкочувалися назад. Хіба у нас так все гаразд із верховенством права, боротьбою із корупцією, зрадниками на всіх шаблях влади? Хіба не ми продавали зброю на всі боки і за десятиліття довели наш військовий потенціал до жалюгідного стану. Тому перед тим, як виставляти претензії до нерішучості очільників країн оборонного союзу, необхідно чесно визнати свої помилки та недоробки.

Кожна країна насамперед дбає за свою безпеку. Так, приспане гаслами про економічну співпрацю, НАТО не побачило реальних загроз від РФ, думаючи, що виступи їх політиків, то лише порожні балачки, та виявилось, що їх погрози то не бравада, а реальна небезпека і не лише для найближчих сусідів, а і для всієї Європи. Замовні вбивства спецслужбами, спроби замахів, брехлива пропаганда, втручання у вибори в багатьох державах – це та реальність, з якою Європі доводиться стикатись повсякчас. Чого лише варті відверті проксі Кремля – Орбан та Фіцо? Тому на виправлення всіх цих помилок потрібен час та неабиякі ресурси.

Тому і нам замість нетерплячості та завищених забаганок потрібно клопітливо та сумлінно виконувати свою частину роботи та не розслаблятися, що війна закінчиться за помахом чарівної палички. До її завершення потрібно пролити ще багато крові та поту. Але, крім нас самих, нікому пройти цей шлях.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram