Тікали від війни, чи від держави? Блог Ярослава Волощука

На жаль ні влада, ні ЗМІ поки що не надто багато уваги приділяють потенційній демографічній кризі, яка вже у повну триває у нашій державі. Моє тверде переконання, що вона почалася не із початком повномасштабної війни. Так, багато мігрантів скористалися ситуацією та задовільнили свою мрію покинути країну.

Та не варто одразу оцінювати таких, як зрадників, адже і сама держава за тридцять років незалежності не надто намагалася виховати чи прищепити відповідальність громадян за долю своєї землі.



Перманентні розчарування у політиках, які обіцяють одне, а, дориваючись до влади, чинять протилежне, тотальна корупція, жахаюча соціальна несправедливість, коли купка наближених до влади та політики контролюють левову частку матеріальних та фінансових ресурсів. Перелік прогалин у державній політиці можна продовжувати безкінечно.

Та, незважаючи на всю непривабливість державної стратегії, українці все ж не раз доводили і виявляли свій патріотизм у революціях – На граніті, Помаранчевій, Революції гідності. Питання лише у тому, який відсоток таких активних та небайдужих громадян.

Історичний досвід розвитку цивілізації доводить, що ми не є якимись оригіналами. а історію творять менше ніж десять відсотків. Тож ми лише стали на шлях формування цілісної та свідомої політичної нації. Як не парадоксально може звучати, але саме критичні умови повномасштабної війни гартують і національну ідею, й ідентифікацію населення у щось вагоміше – народ та націю.

Але не можна не задаватися питаннями, що буде по завершенню війни? Що ми приймемо за перемогу? Що нас очікує – повернення тих, які виїхали, чи подальший виїзд тих, які у цьому зараз обмежені? Період черг біля військоматів здається вже давно минув. Та, на жаль, закінчення війни близько не проглядається. Баланс людських ресурсів України та Московії не до порівняння. Вони чисельніші у декілька разів. Тож як і ким ми плануємо перемагати? Всім хочеться аби це сталося або само собою, або без його участі. НАТО також не виявляє бажання воювати за нас. У їх громадян мотивація ще менша. Що має статися – чергове диво і Московія ні з того ні з сього розвалиться на декілька шматків? Мрії мріями, а реальність далека від мрій. Очікувати такого дива можна десятиліттями. Чи вистачить нас на ці десятиліття? Путлер не проти грати у довгу, аби виснажити нас і терпець у наших партнерів. Нам обіцяють, що будуть підтримувати, стільки скільки треба. Але нам вже також багато чого обіцяли під час підписання Будапештського меморандуму - гарантії безпеки на нашу відмову від ядерної зброї виявилися лише, як модно тепер називати, фейком.

Спитайте мене, чи знаю я відповіді на всі ці питання – звичайно ні. Якби знав. то мабуть сидів би десь в уряді. Та гірше, що і в уряді, здається, не мають відповідей на них. Та ховати голову у пісок, не помічати всіх цих проблем, ми не маємо права. Бо вже сама постановка цих питань мотивує шукати на них відповіді. А хто шукає, той і знаходить.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram