Та не варто одразу оцінювати таких, як зрадників, адже і сама держава за тридцять років незалежності не надто намагалася виховати чи прищепити відповідальність громадян за долю своєї землі.
Перманентні розчарування у політиках, які обіцяють одне, а, дориваючись до влади, чинять протилежне, тотальна корупція, жахаюча соціальна несправедливість, коли купка наближених до влади та політики контролюють левову частку матеріальних та фінансових ресурсів. Перелік прогалин у державній політиці можна продовжувати безкінечно.
Та, незважаючи на всю непривабливість державної стратегії, українці все ж не раз доводили і виявляли свій патріотизм у революціях – На граніті, Помаранчевій, Революції гідності. Питання лише у тому, який відсоток таких активних та небайдужих громадян.
Історичний досвід розвитку цивілізації доводить, що ми не є якимись оригіналами. а історію творять менше ніж десять відсотків. Тож ми лише стали на шлях формування цілісної та свідомої політичної нації. Як не парадоксально може звучати, але саме критичні умови повномасштабної війни гартують і національну ідею, й ідентифікацію населення у щось вагоміше – народ та націю.
Але не можна не задаватися питаннями, що буде по завершенню війни? Що ми приймемо за перемогу? Що нас очікує – повернення тих, які виїхали, чи подальший виїзд тих, які у цьому зараз обмежені? Період черг біля військоматів здається вже давно минув. Та, на жаль, закінчення війни близько не проглядається. Баланс людських ресурсів України та Московії не до порівняння. Вони чисельніші у декілька разів. Тож як і ким ми плануємо перемагати? Всім хочеться аби це сталося або само собою, або без його участі. НАТО також не виявляє бажання воювати за нас. У їх громадян мотивація ще менша. Що має статися – чергове диво і Московія ні з того ні з сього розвалиться на декілька шматків? Мрії мріями, а реальність далека від мрій. Очікувати такого дива можна десятиліттями. Чи вистачить нас на ці десятиліття? Путлер не проти грати у довгу, аби виснажити нас і терпець у наших партнерів. Нам обіцяють, що будуть підтримувати, стільки скільки треба. Але нам вже також багато чого обіцяли під час підписання Будапештського меморандуму - гарантії безпеки на нашу відмову від ядерної зброї виявилися лише, як модно тепер називати, фейком.
Спитайте мене, чи знаю я відповіді на всі ці питання – звичайно ні. Якби знав. то мабуть сидів би десь в уряді. Та гірше, що і в уряді, здається, не мають відповідей на них. Та ховати голову у пісок, не помічати всіх цих проблем, ми не маємо права. Бо вже сама постановка цих питань мотивує шукати на них відповіді. А хто шукає, той і знаходить.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
