Останній Ватаг

Та ні, він – не останній. Після нього будуть ще кілька.

А може – декілька. Він мружить очі під дощем, як першокласник під вересневим сонцем. Може від хвилювання, а може від того, що побачив у натовпі свого однокласника, який минулого року повернувся з Італії і тепер має “Віто” і квартиру в Чернівцях. Можливо, йому теж хотілося б цього, але він має піднімати овець на полонину. Не таким святковим, як сьогодні: без топірця, кептарика, білих штанів та сорочки. … і зовсім він не виглядає на сорок років. На тридцять три - максимум. Може, то дається взнаки те, що він проводить більше часу межи худобою, а не біля людей. А може, люди, біля яких він проводить час, трохи кращі, ніж худоба.

Він хвилюється, але посміхається, бо тепер його покажуть на обласному телебаченні. За нього проголосували всі попередні ватаги.
Щасливий. Він розповідає, яка велика честь йому припала, бо є наймолодшим ватагом із тих, яких обирали. Наймолодшим із тих, кому доручать свою господарку поважні газди. В його очах не гасне запал навіть тоді, коли доводиться говорити про “підтримку” держави.

Каже про те, що рубати ліс для облаштування полонин їм дозволяють. “І за те їм дякуємо”. Про іншу допомогу не говорить, бо нема про що говорити. Бо губернатор сказав щось про мільйони дотацій на худобу, але ладу тому і бухгалтери не дадуть.

Стоїть ватаг: пір’я на капелюсі намокло, повз капелюх краплини дощу падають на довгий ніс, а звідти – на кептарик. Раптом витирає мозолистою рукою обличчя і каже, що мусить бігти, бо на сцену піднімається голова адміністрації. Завбачливо переступає конячий кізяк, недоречно залишений кимось. Він так гіперприродньо виглядає на тлі співів Віктора Павліка і пластмасових китайських пташечок на батарейках, що можна заплющити очі і відчути себе на справжній полонині.

Разом із запахом кізяка зі сцени в повітря здіймаються чиновницькі слова про важливість сільського господарства, про дотації на нього та всілякий тобі розвиток.

Ватаг слухає, всміхається, тисне руки, фотографується з усіма, а після цього, мабуть, йде змінювати кептарик і святошні штани на спортивний костюм і куфайку. У них і підніметься з отарою догори. Туди, де до пізньої осені робитиме те, що робили його діди та прадіди без усякої "помочи" від держави. І так хочеться вірити, що туди не підніметься жоден голова адміністрації.