Малеча гралася м’ячем навпроти мого дому. М’яч гримнув об браму. Я підійшов до паркану і підкурив. Малі відразу відбігли…
Гуп об тин раз. Гуп два…. Тиша… Зараз дядько Федь вийде порозганяти.
Пам’ятаю, як він поставив новий білий паркан, коли обгороджував подвір’я… Збоку росли дві молоденькі вишні. Під лампою ліхтаря літали хрущі. Ми по черзі ставали на ворота. По черзі виконували пенальті. М’яч гупав по штахетах. Дядько Федь виходив з хати, аби порозганяти нас. Не знаю, що було приємнішим: забити гол між двох вишень, чи втікати від дядька.
Після того, як “Динамо” програло півфінал Ліги Чемпіонів-1999, ми били пенальті з особливою жорстокістю. Кожен динамівський сезон розчаровував нас і білому тину перепадало все більше. Та дядько Федь виходив сварити нас все рідше. Від безкарності втрачався весь шарм баталій….
А тут днями приїхав додому. Дивлюсь, малеча м’яча копає. Підбіг, вдарив м’яч об білий новий тин. Зараз дядько Федь вийде - буде мені за новий тин…
- Артьо-о-о-ом!, - почулось з іншого кінця вулиці.
Малеча затихла. М’яч відскочив від тину і потрапив Артему в ноги. Він глянув навкруги, втер рукою носа, підтягнув шорти вище пупа і побіг туди, звідки пролунав голос…
За ним розбіглась і решта дітвори. Я лишився сам.
Повітря над дорогою було таким самим вишнево-горіховим. Дорога на вулиці була такою ж паскудною. Біля ліхтаря літали такі ж хрущі. Я копнув м’яч об штахети – він глухо вдарився. Копнув ще раз… Хрущі билися об лампу ліхтаря. Десь далеко Артем шморгав шльопанцями по пилюці. У повітрі так само стояв червень. Та ніхто так і не вийшов нагнати мене до хати.
