Старожили кажуть, що востаннє нашу вулицю Драгоманова ремонтували ще понад пів століття тому – наприкінці 60-их років. Ну, як ремонтували… Перекладали бруківку.
Відтоді тут не міняли нічого, окрім тротуарів, які облаштував (знову ж таки за розповідями старших мешканців вулиці) один із екскерівників міста, який раніше тут мешкав, поки не переїхав до столиці.
З регулярністю, якій можна позаздрити, тут проривають водопровідні мережі. Вони, як якось висловився один із працівників водоканалу, "старіші від нас із вами". Фіксували й витоки газу, тому час від часу сюди навідуються і газовики. Не дивно, що в результаті усіх цих розкопок дорога перетворилася на суцільні вибоїни.
У мерії тим часом пояснюють, що таких вулиць, як Драгоманова, у місті чимало. Робити поточні ремонти тут сенсу немає через поганий стан мереж. Їх треба ремонтувати капітально, але коштів поки що у бюджеті немає.
А коли в сім’ї двоє малих дітей і чоловік з інвалідністю, без авто обійтися дуже складно. Тож їздимо, і щоразу, коли автівка пірнає в чергову вибоїну, з острахом думаю про те, в скільки ж обійдеться ремонт.
Цього року ями розрослися взагалі до небачених розмірів. Дощі, розкопування, важкий транспорт (а він тут часто їздить) добили вулицю. Об’їхати ті вибоїни неможливо жодними маневрами.
Врешті я вже не витримала і здійняла галас у соцмережах та ЗМІ. Відреагував навіть мер Роман Клічук. Він згадав про вулицю Драгоманова на брифінгу, розповів, що пройшовся нею, і визнав, що вона таки потребує ремонту.
Тоді я вирішила діяти не через соцмережі, а так, як має бути за процедурою. Написала вранці заявку до МіськШЕПу. Зробила це через їхню фейсбук-сторінку. Скинула їм кілька світлин і попросила, щоби приїхали і хоч чимось ті ями позасипали. Через годину мені відписали, що розглянуть запит.
І що ви думаєте? Уже наступного ранку ми побачили на своїй вулиці з десяток працівників МіськШЕПу та техніку. Грейдер засипав ями й утрамбовував асфальтним боєм. Комунальники ж то все дружно пригладжували зверху лопатами. Загалом залатали не всі, але хоча б найбільші вибоїни.
У відповідь на мої радісні вигуки дехто цілком слушно зауважив, що ці засипки – "до першого дощу". Я ж маю надію, що все ж таки місяць-два воно, може, потримається. Та головне інше! Це вселило мені надію, що мешканців там, "зверху", таки чують і на їхні запити реагують. Нехай не відразу і не настільки, як би того хотілося, та все ж "достукатися" можна.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |
