За першої нагоди знову втечу в гори. Втомилася. Відкладу гроші і поїду. Від того, що маю економити на дорогу в запльованих і просякнутих людськими проблемами дизелях, я теж втомилася.
Раненько із заспаними очима крокую на вокзал. Сірі, як заасфальтована доріжка, втомлені, як і я, люди безжально відштовхують мене від дверей потягу. Всім причому одночасно потрібно здобути кілька дощечок лавочки для найм’якішого місця. А я, нарешті видряпавшись у вагон, бачу – місця вистачило всім, ще й залишилося. Просто хочеться дати комусь копанця…
Дядько, штани якого тримаються на одній шпильці, продає кросворди. Від нудьги затіяв гру з туристами-"матрацниками": "Придумаєте дев’ять іменників, які закінчуються на "со" і кросворди ваші". Колесо, м’ясо, плесо… Звісно, в туристів зі словами не вийшло і вони вирішили зайнятися звичнішою справою – напитися.
Нереальних розмірів бой-баба з такою ж нереальною кількістю сумок, біля якої я присіла, раптом з’ясувала, що в неї поцупили гаманець. І подальших півтори години дороги вона поглядом розпилює і свердлить мене, намагаючись розкласти на мільйон клітин.
Ось іду трасою гірського села Татарів. Гора Хом’як для одноденної подорожі чудовий маршрут. Здалеку гори задаються дуже самотніми. Насправді ж в горах самотніми бувають тільки люди. А в природі вічний баланс, вічний спокій. Кожна травинка, кожний камінчик знає навіщо він тут. У людському світі не завжди так. Буває страшно.
Минає година. Навколо нескінченність, цей ритм життя неосяжний навіть для часу. Але я не боюся, бо прийшла сюди неозброєна, готова прийняти інші закони. Непомітно спливає друга, третя година. Розчиняюся в спокої та тиші, а в полі зору жодного гомо сапієнса. Азарт охоплює кожну кісточку тіла: де ж та вершина?
- Люди? – вихоплюється в мене від несподіванки. Так, на вершині туристи. Дивно, минуло кілька годин, а вже так приємно почути ці голоси… Неодмінно втечу в гору знову. Хоч на один день. Від людей… І, мабуть, до людей…
