У тролейбусі жінка років 45 плаче і голосно розповідає знайомій, що її сина, який служить у Київській області, хочуть відправити на Майдан.
"Мого Діму посилають бити людей. А він навіть на нашого собаку руку ніколи не підняв, – запевнює жінка, схлипуючи. – Я так не хотіла, щоб він йшов у ту армію. А чоловік вперся, що там зроблять із нього людину. Мовляв, війни у нас немає, то чого боїшся. А Діма зателефонував у неділю – ледь не плаче. Казав, що хочуть послати їх із хлопцями до Києва проти мітингувальників, а вони не хочуть туди їхати. Просив: "Тату, приїжджайте і ставайте під воротами з іншими батьками, не пускайте нас". Чоловік зібрався і поїхав у понеділок. Я місця собі не знаходжу, плачу день і ніч. Єдиного сина маємо. Якщо з ним щось станеться, я не переживу. Напевно, сама туди поїду. Ляжу під тими воротами, нехай їдуть на мене машинами".
До розповіді жінки уважно прислухається посивілий чоловік літнього віку, який сидить поруч, скрушно хитає головою.
- А мій син Павло загинув в Афганістані, – тихо промовляє. – Привезли його додому в цинковій труні, навіть не відкрили. Жінка ледь не збожеволіла, кричала, що він живий. Потім тяжко захворіла і померла. Тепер ходжу до них на могили. Павло був гарним, люблячим сином. Ніколи нас із дружиною не образив. Казав, що буде доглядати за нами у старості. Хотів вчитися на юриста, щоб заробити гроші та побудувати хату. А його забрали на ту кляту війну в чужу країну. Я його ростив, годував, одягав, а вони забрали. А потім привезли в труні.
- Добре, що своїх синів вони відправляють вчитися і жити за кордон, роблять їх депутатами. А наші сини мають захищати їхні багатства і боротися проти свого народу, – емоційно приєднується до розмови молода жінка, яка тримає на колінах дитину. – Моєму Максимкові тільки два рочки, а я вже хвилююся, що з ним буде далі. Бо в цій країні при такій владі не можна народжувати дітей. Не знаєш, яка доля їх чекає…
Всі замовкають. Жінка продовжує плакати. Чоловік сидить, низько опустивши голову. Молода мама тулить до себе сина…
