«Коротка людська пам'ять…» Блог Надії Будної

Минуло 40 днів, як під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку загинув мій племінник Богдан Мердак, головний сержант-командир танка першої танкової роти танкового батальйону. Поминальне богослужіння відправили у церкві села, де він народився і похований.

Крім найближчих родичів, не прийшов ніхто: ні односельці, ні сусіди, ні друзі, ні вчителі місцевої школи, де Богдан працював. Того дня була тепла сонячна погода, отож всі ще зранку кинулися на городи копати картоплю і жати кукурудзу. Справа була настільки нагальною, що її не могли відкласти на годину-дві, щоб згадати про єдиного загиблого на війні воїна їхнього села.



Не прийшов ніхто і на цвинтар, щоби помолитися на його могилі. Тріпотів на вітрі синьо-жовтий прапор. З портрета дивився на нас Богдан у військовій формі. Було боляче. Подумалось: "За що ж ти загинув?" Напевно, за те, щоби твої односельці могли спокійно копати картоплю і жати кукурудзу.

Пригадалося, як зустрічали кортеж із Богданом усім селом, встеляли дорогу квітами, плакали. Минуло понад місяць – і всі вже забули про нього. Яка коротка людська пам'ять… "Через рік про нашого Богдана ніхто вже й не згадає", – сказав брат.

Здавалося б, рідним, які переживають горе від тяжкої втрати, неможливо заздрити. Та, виявляється, можна. Заздрість в односельців викликає призначена осиротілим родичам грошова виплата, знижка на комунальні послуги, підвищена пенсія та інші пільги.

Нещодавно мені зателефонувала знайома. Її син загинув навесні цього року. Жінка щодня ходить на його могилу, сльози не висихають, біль не вщухає. Катерина Дмитрівна розповіла історію, яка неприємно вразила її. Сусідка сказала згорьованій матері: "Чого ти плачеш? Отримала багато грошей, купиш собі квартиру в місті, машину".

– Як вона могла таке сказати!? Вона знала мого Сергійка з дитинства. Наші діти разом виростали. Нащо мені ті гроші. Я б все віддала, щоби син був живий, навіть своє життя, – схлипує. – Хіба я хотіла відправляти Сергія на ту війну. Але він сказав: "Я піду, мамо, бо хтось має там бути". Мусила підтримати його. Не відкупила, не заховала, не відправила за кордон. Люди, в яких ніхто з близьких не воює, не загинув, не потрапив у полон чи зник не безвісти, не розуміють наших страждань. Для них війна – це ніби кіно. А гроші, які отримала за сина, віддаю на потреби наших військових, для дітей-сиріт, шпиталям.

Нам бракує поваги до пам’яті про полеглих захисників. Ми ходимо на роботу, сидимо в кав’ярнях, діти ходять до школи. А в цей час хтось за це все ризикує своїм життям. Треба про це пам’ятати. І робити все можливе для наших військових і рідних тих, хто загинув на війні.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram