Лічний враг Пукіна і подарок от Лєоніда Ілліча. Блог Мостіпаки

На наших теренах об’явився лічний враг Путіна, Дєдушці на прощаніє дали орден, а наш "асвальт" буде стояти, шо дріт, прив’єзаний на сливці.

***

Москва. Кремль. Резідєнція президента Пукіна. Засідають. На столі банєк бараболь із салом і спорожніла сулія. Під столом – Дімас. На колінах у презідєнта карта України пописана стрілками, гачками, зігзагами та прочими хитрими знаками від генштабу. На карті жирно-масно, як ніби сапожним кремом з дьогтьом, обведена карта Чернівецької області. Доповідає начальнік генштабу. Тіпа тирим-пирим, хохли сопротівляються, але побєда буде за нами. Ще би зо штири мішки бабла на наше подпольє там, а ще зо п’ять мішків, аби розсипати полями, щоби хохли отвлєклісь від сопротівлєнія. Пукін то пускає мимо вух, бо знає, що скілько би не дав, то до границі дійде заледве півмішка і то рублями.



Та вдруг він рвучко зривається зо стільця і до начальніка генштабу: "Гдє Иван? Шо там дєлаєт Иван? Кто остановит наконєц етого Ивана? Гдє наше всьо? Бросіть рєзєрви. Бросіть агентов. Остановітє етого Ивана".



Довкола стола метушиться начальнік генштабу, під столом навіть заворушився Дімас, солодко плямкаючи і облизуючи губи від масних бараболь.
Біда. Начальнік генштабу теж не знає шо робити з Йваном. Йваном Мунтяном – лічним врагом прєзідєнта Пукіна і послідньою надєждою України. Пукін сидить, тримаючись за голову і два вуха. Начальнік генштаба хапає ротом повітря, як старий короп у висохлому ставку. У кутку всі спецслужби стоять смірно, тручи нога об ногу, гєнєрали в іншому кутку чухають потні потилиці.

І ніхто. Чуєте, ніхто не знає, шо робити з нашим Йваном. Бо з тих пір, як наш Йван став патрійотом, вступив в "Правий сєктор" і оголосив лічну войну Пукіну за рідного брата, якого катували в застєнках Кремля і тримали "на подвалі", шось тіпа "Брат-3", то всьо в імперії пошло не так, не туди, не звідти і не в той бік.

Санкції посипалися, як із рога ізобілія, народ став неуправляєм, губернатори вс..лися і попрогравали всяким ніщєбродам, шось там ще затонуло, впало, розбилося, розвалилося і навіть у космічєскому кораблі хтось зробив цвиком дірку – ангел, шо лі. Вопшим, біда ше та і ніц ніхто не знає, що з тим робити. Навіть Сурков і той із бубном. Як єго. Шойгу.

Бо коли якось раньше Йван си на Буковині пік булочки, орав поля, коптив ковбаси, ходив до церкви і робив велику політику з файними дівками, то всьо в імперії було фрумос, вона вставала з колєн і стояла, як Колосс, на всіх своїх штирох ногах. Файно так стояла.

Але тут якесь дурне у тій Москві посміло обідити брата нашого Йвана. Та за брата наш Йван Миколаїч як вз’єрепенився, то пообіцяв тому Пукіну пасть порвати, а імперського Колосса поставити і на штири коліна, і на два лікті. Аби знав. Ну і почав Йван тут на сесіях нашої мощної сільради Пукіну угрожати. І почав. І Пукін то си спудив, затрясся весь, затремтів, як листя на наших зрубаних буках, в штанці си впісяв, іспаріна лоба вкрила, вуха си скрутили. Вопшим, потух весь Пукін від нашого Йвана.

Нє. Ну, канєшно, він чуваків, які обідили брата нашого Йвана, наказав. Дав всім двом трохи по ср…ці буків. Но Йван розійшовся, так розійшовся, так Пукіна почав мотлошити, що той вже не знає, куди си подіти. А Йван всьо пре, всьо пре. "Пірву, - кричить. - Пірву Пукіна, генштаб, шамана з бубном, Дімаса і всю Рассєю. Пірву за брата. І всіх – у репресивний Герцаївський район. На вєчне посєлєніє, курудзи сапати".

Отакі то, братці, діла в нас геополітічєскі. Отакі діла. Пішла імперія в закат. І над Кремльом мєдлєнно так, рядом зо зловєщими профілями всяких там Батиїв і Лжедмітрієв, Сігізмундов і Гіреїв, Карлов ХІІ і Наполєонов виринало із-за туману і морозу кругленьке таке, сімпатічне, добродушне і рожевеньке личко нашого Йвана. В красному зарєві новий могільщик імперії возносився над рубіновими звьоздами Кремля. Вот шо значить зачепити брата нашого Йвана. І воно тому Пукіну тра було? Но вже піздно. Йван наш ся не відступить, аж поки вся кремльовська камарилья во главє з Пукіним не опиниться репрєсірована в наших курудзах.

***

А вот в нашому кольхозі таки нарешті помінєли голову. Наш Главний голова кольхозу Пєтя-чіколядка таки прийняв отставку нашого Дєдушки, який давно просився, бо вже не було мочі тягнути на собі то всьо государєво брємя. То Дєдушка пока міг, то пер, а коли вже допер до самого краю, то рішив валити на заслужений.



То вот не минуло й місяця в нашому кольхозі, як Дєдушку попросили. Аби не розшатувати політічєску стабільность і общєствєнний баланс, то Дєдушку поперли тихо під вечір, коли на Буковині когути вже всідаються на подра, а всі кури на тих подрах вже файно так засунули гребінці під крила і куняють. Но. В цей отвєтствєнний для краю час, як завжди, на стрьомі був Петро Дмитрович. Він то, ще поки когути не запіяли, а кури не заквоктали з тривоги політічєскої, розніс сю благу вість по всьому кольхозу першим. Тіпа, шо Дєдушки вже нема, що Дєдушка вже "закрой за мной дверь, я ухожу". Вопшим, Дєдушка звалив, а брємя государевої власті тепер звалилося, як каменюка на Сізіфа, на хрупкі плечі Мішки. Такі діла. Народ в "хаті з левами" весь ся стривожив. Весь, за ісключєнієм тих 85%, які пережили таких Дєдушєк і Мішок вже по п’ять штук каждого.



Но то таке. Як казав колись Медведчук за пару днів до того, як єго погнали в шию з нашої главної кольхозної контори, "власть крєпка, як ніколи". Так і в нас. Власть крєпка, бо тіко дуже крєпка власть в условіях войни, крізіса і магістрального реформування всіх і вся може майже місяць звільняти свого намєстніка. Так шо так.

Но я тута не зовсім про то, що хотів сказати. А про то, шо не хотів сказати. Я про вєрность принципам Лєоніда Ілліча. Бо як би там не було, а Лєонід Ілліч заклав такі підвалини нашої государствєнності, що їх ніхто і ніколи не пошатне. Бо як можна пошатнути то, шо не шатається. Тобто, традиції. Як от – не йти стежкою, а сідати в кущі і чекати, як стежку перебіг чорний кіт. А тут я про стойкі політічєскі традиції – давати медальки і ордєна заслуженим кольхознікам на прощаніє. То от Дєдушці і дали на прощаніє ордєн за заслуги перед отєчєством і народом. Не знаю, чи входив орден в політічєскій пакет по отставці Дєдушки, но всьо файно. Як заповідав великий і незабвєнний Лєонід Ілліч. Так шо наш Главний Пєтя-чіколядка бдіт традиції нашої государствєнності. А ви кажете, шо при комуністах всьо було погано. Було, але не всім. Он Пєті і Дєдушці так точно нє.

І яка така не файна скотиняка зводить покльоп, що наша Ненька, то наразі така сяка копія Української РСР тіко вже з блищичими упаковками в магазинах, оторваними от клітчастих сумок і барсєток пацанами при власті і возможностью купити по три євробляхи - каждому. Всьо то покльоп наших недругів. А у нас традиція – гонят директора кольхозу, получай орден. Такий політічєскій пакет і така традиція.

***

А от як ти неопитний начальнік і до Дєдушки тобі ще, як до Пекіна пішки, а може й ше далі – до Пхеньяна, то ти мусиш щось ляпнути, аби си сміяли навіть спокійні, шо удави, корейські травоїдні підсвинки.

То от таке щось днями ляпнув мій старий корєш і файний, но ше неопитний начальнік, Володька – наш главний по жізнєобєспєчєнію.

То от Володька таке сказонув, шо сказонув. Шо таки ті корейські травоїдні підсвинки ржали. В смислі, Володька ляпнув, шо на проспекті станеться чудо. Нє, я не про нову церкву, де вже розписані між депутатами посади старост, дяків, ніщих при вході і канторів церковного хору.

Я про то, шо Володька пообіцяв, що асфальт (дивно, хотів написати "асвальт", то навіть Рута править на "Ф", а в Тоні Процедури не виходить) простоїть, як вкопаний у болото пень, років 20. Так і сказав, що "стоятиме щонайменше два десятиліття". То я ж кажу, шо неопитний. Бо як би казав опитний начальнік:



"Асфальт наш простоїть мінімум п’ять сезонів, за умови, шо в нас не буде морозів, дощів, вітру, шо по ньому не будуть їздити великі і малі машини і ходити дівки на гострих каблуках. А ще, що ніхто на нього не кине ні камінь, ні навіть сумку з банков сметани, бо то для такого файного асфальту дуже травматично і почті смертельно небезпечно. А підрядник, то файний хлоп, який ложив на асфальт вже не раз, але то таке, то ми єго перевіримо, може він не там ложив і не тово, бо в нас крітічєска ситуація – в зимі випав сніг, а ми й не сподівалися. От і не думали, шо в таку погоду наш асфальт буде 20 років стояти, аби єму Бог здоров’я дав. Але мусимо вірити в краще, бо Чернівці заслуговують файних і рівних доріг, як в Європі. А то, шо їх ше нема, то там в Європі і зими нема. А в нас зима є, тому нам тєжко, а ше всі повтікали в Польщу, а в тому, шо вони повтікали в Польшу, то винен Каспрук, а шо асфальт мнєгкий, шо гі…но, то винен ше Федорук, бо за него асфальт був твердий, шо дріт, а тоди десь щез. І ми шукаємо. А як знайдемо, то й вам постелимо".

От. Якби шось таке намолов, то народ би проникся і повірив в стражденні муки нової власті. А то тако ляпнув, як ніби добрий гуцул після миски фасоль з воливов у діжку пукнув. Неопитний ше. Ой неопитний.

Хай би краще в нашого, благословен в Банченах буде, колишнього губера Михайла Миколайовича запитав. Той же фізику вчив і механіку, а не вечірні бухгалтерські курси кінчав, то і скаже, шо кіко і чим на чернівецькі дороги чи то асфальту, а чи гі..на не ліпи, то всьо за дві зими стане кривим і горбатим, як хвилі Дністра в зальотний вітер. А Міша знає. Бо то він ліпив і Січових стрільців, і Руську, коли Кирило мали си приперти тут поклони бити. Ну і поліпив. Кирило проїхав і хвилі пішли. Чи то Кирило такий тяжкий, чи шо.



То тако виходить, шо як там не їздити, то і асфальт стояти буде. То може й по тому проспекту би не тра було їздити. Бо всьо ж краще, як в тріщинах на ньому виростуть після дощу лопухи і кропива, ніж як почнуть їздити і весь асфальт помнуть.

Олександр Мостіпака

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram