Мешканці Кіцманщини, особливо старшого покоління, добре знають Георгія Залевського, колишнього головного землевпорядника району. Бо цей чоловік завдяки своїй професії побував не в одному селі, відміряв тисячі гектарів землі. І мало хто знає, що пережив Георгій Федорович під час війни і після неї, перебуваючи під пильним оком КДБ за те, що потрапив у фашистський полон.
А коли його якось викликали до райкому партії і запропонували посаду голови колгоспу, водночас пропонуючи і вступити до КПРС, Г. Залевський відмовився, мовляв, "не доріс до такої честі". І його залишили в спокої. Нині 91-річний ветеран каже, що найбільшу помилку КПРС зробила, заборонивши людям ходити до церкви.
У Кіцмані були щирі люди і смачна їжа
Георгій Залевський до війни закінчив лісотехнікум, а потім подався на курси топографів у Немирів Вінницької області. У січні 1937 року хлопця призвали до армії. На базі полкової школи було організовано 274-й корпусний полк важкої артилерії. Коли виникла загроза нападу Німеччини на Чехію, частину підтягнули ближче до кордону. Як згадує нині ветеран, йшлося про те , що радянські війська допоможуть чехам, але до цього не дійшло. А у 1939 році полк вже опинився у Західній Україні, поблизу Самбора Львівської області. Через рік його передислокували до Кіцманя.
– Нас було 2000 військовослужбовців, – згадує Георгій Федорович, – майже всі українці. Мені тут дуже сподобалося: добрі й щирі люди, смачна й дешева їжа. До речі, ми ходили до місцевих жителів, вчили їх грамоти, всюди відкривалися українські школи. Саме тоді у нас відібрали 203 мм гармати, які були дуже важкими. Снаряд до такої гармати важив 43 кілограми, а тягнули гаубицю два трактори – "сталінці".
Орден не отримав через полон
22 червня 1941 року над Кіцманем з’явився маленький літачок, який скинув вимпел з пакетом, в якому йшлося про те, що полк має перебазуватися до Новоселиці – почалася війна. Молодший лейтенант Георгій Залевський повинен був разом зі своїми однополчанами захищати кордон від румунських і німецьких військ. Через три години після відходу полку на Кіцмань налетіли три німецькі літаки-бомбардувальники. На ціль їх навели два місцеві німці, один з яких, за словами Залевського, фотографував офіцерів полку, а інший – Лінкс, який проживав у тому будинку, де нині мешкає Георгій Федорович, – збирав дані про озброєння його частини.
– Бої на Пруті були кровопролитними, – продовжує фронтовик. – Але ми мусили відступити, адже німці вже встигли захопити Львів, й ми могли опинитися у "котлі".
З боями полк відступав все далі. На Дніпропетровщині фашисти переправилися через Дніпро, а нашої піхоти десь не було. Командир артдивізіону загинув, й тоді спротив десанту очолив начальник штабу Залевський. Разом з гармашами і підоспілою піхотою йому вдалося ліквідувати німецьких десантників. Під час бою Георгія було поранено. У санчастині він лікувався всього тиждень: згідно з наказом командування, легко поранених довго не тримали, бо треба було воювати. А осколок Георгій Федорович і донині носить у собі. За той бій його представили до нагороди – ордена Червоної Зірки. Але отримати її він не встиг.
– У листопаді 1941 року ми перебували на Донеччині, – продовжує Залевський. – Після однієї з нарад у командира я отримав наказ вирушити в одне з найближчих сіл, де розташовувався наш спостережний пункт. Однак машина дорогою зламалася, довелося далі йти пішки. Через Північний Донець перейшов напівзруйнованим мостом, бо човна не знайшов. З’ясувалося, що ворог зайняв село. Під час артобстрілу мене контузило вибухом. Отямився вже у полоні.
"Тобі портрет – мені хліб"
З непритомного Залевського німецькі солдати зняли петлиці старшого лейтенанта й відібрали службовий фотоапарат. Утримували полонених у місті Ізюм у колишніх артилерійських складах, на бетонній підлозі. Померлих від голоду й знущань ховали у траншеях. А в грудні всіх, хто залишився, перегнали у тюремне приміщення у Дніпропетровську. В лютому 1942 року фашисти відібрали 90 полонених офіцерів і відправили їх у містечко Егер, що на німецько-французькому кордоні. Тут полонені видобували білу глину.
– Знущалися над нами фашисти доти, доки не зазнали поразки під Сталінградом, – каже Залевський. – Потім почалося деяке послаблення. Разом з нами у бригаді працював німець, з вільнонайманих. Якось запропонував намалювати його портрет. Я погодився, приніс папір і олівці. Вранці подаю готовий портрет. Німець зрадів й дав мені велику буханку хліба. Пізніше малював його одноплемінників, отак і вижив. З 90 полонених офіцерів живими залишилося 27. Щоправда, ми знали, що відбувається на фронті – від одного єврея, якого німці дивом не розпізнали і який невідомо звідки брав інформацію.
Під кінець війни групу полонених перевели на чеську територію, а коли вони ночували в якомусь сараї, їх визволили партизани. Нагодували, дали кожному по пістолету, й запропонували допомогти їм ловити німців, які втікали на захід. Під час одного з таких рейдів есесівець убив товариша Залевського. Фашиста відвели на кладовище і розстріляли – він не благав про помилування, лише тричі крикнув: "Хайль Гітлер!" Потім прийшли американці, які дивували полонених тим, що пили віскі з однієї пляшки і ставили ноги на стіл.
– Пізніше прибули й представники від нашої армії, запропонували повертатися додому, говорили солодко, – зітхає Георгій Федорович, – обіцяли, що ніхто з нас не буде покараний, навпаки, поновлять у званнях і посадах. Але ми всі опинилися аж у Калінінській області, у фільтраційному таборі. Два місяці смершівець допитував мене, я потрапив у полон. Шантажував, допити тривали вночі, з пістолетом на столі. Як не дивно, але мене відпустили, інших відправили до Сибіру. Ще з табору написав до Чернівців листа, просився на роботу. Одне слово, знову опинився в Кіцмані, де й проживаємо з дружиною Катериною Тихонівною. Отака в мене доля.
