Хто як лише не гріється цієї лютої зими: мусульмани на Сході – біля палаючих посольств Данії та інших європейських країн, дуже вільні ЗМІ яких друкують карикатури на пророка Магомета (Україна – теж), європейці – дорогими енергоресурсами і ліберальними цінностями, росіяни – дешевими енергоносіями і мріями про імперію, австралійці – там літо, українці... З українцями, як завжди, не все так просто. В Україні своєрідним енергетичним чинником виступає політика разом з виборами. Щоправда, зростає відсоток таких, кому від політики вже ні холодно, ні тепло, але більшість, як свідчить соціологія, все-таки зігрівається обіцянками учасників виборчого забігу.
Але спраглі політичного тепла далеко не завжди усвідомлюють, що, беручи участь у виборчому процесі, вони сприяють великому переділу влади, ім’я якому конституційна реформа. Можна сотні тисяч разів заклинати дійсність мантрою "Так!", та значна частина верховної влади поволі, але неухильно перетікає від президента до парламенту і уряду, це якщо формально. Це розуміють усі причетні до влади й політики, окрім, здається, самого Віктора Ющенка. Хоча й він, схоже, дещо здогадується, інакше не натякав би про якісь референдуми, всенародне обговорення і теж всенародне волевиявлення. Ніщо не допоможе. Влада вислизає з рук нинішнього президента, як слизька риба, іронія полягає в тому, що сам рибалка ту рибу й зняв із гачка, – адже "Наша Україна" в грудні 2004 року могла би і не голосувати за конституційну реформу, і нічого би не змінилося, Віктор Ющенко за тодішньої майданної ситуації все одно став би президентом. Але потяг пішов, риба вислизнула, іншими словами, процес конституційної реформи навряд чи вже хтось зможе зупинити. Тому цікаво простежити, в чиї руки потрапляють колишні президентські повноваження.
Добре поінформовані аналітики передбачають, що після виборів реальну владу посяде не кабінет міністрів і навіть не парламентська більшість, а такий собі неконституційний орган, як "рада держателів фракцій", тобто – реальних власників політичних партій і блоків, які або самі йдуть у ВРУ, або проводять туди своїх агентів впливу. І коли цей якщо не вищий, то найсильніший орган влади побажає, аби було утворено коаліцію з вчорашніх непримиренних супротивників, то її буде утворено. Бо попри зовнішні ідеологічні розбіжності для публіки, засадничих протиріч між тими, хто вважає себе провладними, і тими, хто титулує себе опозицією, нема. Всі вони, фаворити виборчого забігу, що мають реальні шанси подолати тривідсотковий бар’єр, представляють певні, конкретно визначені верстви суспільства. Це – великий бізнес, це – управлінська бюрократія усієї владної вертикалі, це – політичний клас, що сформувався з професійних функціонерів політичних партій та деяких громадських організацій. А позаяк усі вони люди небідні, то, відповідно, й представляють інтереси собі подібних. Малозабезпечених і так званий нижній середній клас, які складають абсолютну більшість населення України, не представляє ніхто. Якби, наприклад, у Верховній Раді була фракція бомжів, то, може, цієї зими не замерзли би сотні безпритульних громадян України. А так той, кому тепло в особняку під Києвом, змерзлого не розуміє.
Задля справедливості слід зазначити, що така ситуація не лише в Україні, а й у всьому світі. Майже скрізь політика і влада представляє багатих і дуже багатих. Але довго так не триває. Або багаті вчаться ділитися з бідними, як у країнах Скандинавії, і таким чином нівелюють майнове розшарування, або стаються соціальні вибухи у вигляді революцій (не помаранчевих), заворушень (як недавно у Франції) чи до влади приходять нові радикальні ліві, як у Венесуелі та Болівії. До речі, ці нові радикали можуть бути не лише лівими, а й правими.
