Таїсія Хомик-Головинська заходила до осель багатьох чернівчан – жінка 20 років пропрацювала лікарем на "швидкій". Вона сідала біля ліжка хворого, вислуховувала, що його болить. Чи розповідала кому-небудь про біль, з яким доводилося жити? Навряд чи. Тому і не знав ніхто, хто був знайомий із цією жінкою, що вона усе своє життя шукає маму. Так само, як і не знають, що живе сьогодні колишній лікар у практично порожній квартирі: диван, декілька стільців, телефонний апарат.
"Серйозно захворіла декілька років тому – довелося усе розпродати, щоби врятувати життя", – лаконічно пояснює вона.
"Пологи приймала
у себе сама"
– Але то усе нічого, – щасливо посміхається 61-річна жінка. – Бо я маму знайшла! Розумієте, задзвонив два роки тому у порожній квартирі телефон, а зі слухавки – голос рідний-рідний: "Доню... Говори, моя мила, лише не мовчи!"
Скільки років я мріяла про цей день, а коли мама зателефонувала – у мене мову відняло.
Таїсія Федорівна народилася 1944 року у невеличкому німецькому містечку.
– Мама моя родом з Івано-Франківщини, – розповідає вона. – Під час війни німці влаштували у їхньому селі облаву і її вивезли до Німеччини. Пройшла вона, як потім мені розповідала, і концтабір, і роботу на господарів, у яких спала на горищі, яке не опалювалося. Прокидалася о четвертій годині ранку і – до корів, коней. Та найстрашнішим було настання дев’ятої години, коли приходив солдат з автоматом і запитував господаря: "Претензії є?" Досить було тому сказати слово, і невільника розстрілювали на місці.
Єдиною відрадою був вихідний у неділю, коли українських дівчат відпускали прогулятися селом. Одного із таких днів Параска Хомик познайомилася з таким самим працівником, як і вона, – Петром з Коломиї.
– Він у неї закохався, почали зустрічатися. А потім мама завагітніла. Народжувала самотужки на горищі. Каже, що дуже кричала – ніхто з німців навіть не підійшов до неї.
Німці заборонили мамі годувати мене материнським молоком. О 4.00 вона йшла працювати, а я залишалася сама. Плакала на холодному горищі. За чотири місяці це господарям набридло, і вони мене у мами забрали. "Досить гратися з лялькою", – кинув їй бауер.
Коли прийшли радянські солдати, першим питанням до мами було: "Хочеш на Родіну? Сідай на машину – отвєзьом!" Мама подякувала за звільнення, але пояснила, що мусить ще знайти свою дитину. "Все зрозуміло – хочеш зрадити Батьківщину. То ми тебе на місці й розстріляємо", – сказав їй командир.
Що було їй робити? Сіла на вантажівку разом із іншими і поїхала додому. Дорогою у сусідній машині вона востаннє побачила Петра, який ще встиг крикнути, що скоро війна закінчиться, вони приїдуть удвох до Німеччини і перевернуть її, щоби знайти доньку.
Довезли маму лише до кордону, а далі – добирайся, як можеш. Йшла пішки декілька діб, годували її добрі люди.
У рідному селі, куди вона повернулася, застала зруйновану хату. Пішла до колгоспу, з часом купила дешеву стареньку хату.
Чекала, чекала свого Петра... Так і не дочекалася – він загинув на фронті.
Потім знайшовся Василь. Побралися вони, народила вона трьох діток – двох дівчаток і хлопчика.
Прийомні батьки стали як рідні
Куди забрали її чотиримісячною, Таїсія Федорівна не знає. Вже після війни вона читала, що у Німеччині над такими дітками здійснювали експерименти: випробовували ліки.
1945 року її визволили радянські війська й відвезли до дитячого будинку під Києвом.
– В акті прийому до дитячого будинку працівники написали, що мене привезли у якомусь ганчір’ї, на руці і на одязі – бірки із моїм іменем, даними про маму і з якого міста доставлено дитину.
А за рік, 1946 року, мене усиновила жінка, яка приїхала з Чернівців. Її чоловік Федір Головинський, з яким вона розписалася за місяць до війни у Чернівцях, був на фронті. Мене ж вона побачила під час відрядження, коли приїхала перевіряти наш дитячий будинок. Жінка поцікавилася, чи у мене є рідня, і їй сказали, що в особовій справі не вказано нічого про батьків дитини. Чому вони так сказали – досі не знаю.... Так у мене з’явилася мама. Дала нове ім’я – Таїсія (у дитячому будинку мене називали Марією).
Згодом повернувся з війни батько. Прийомні батьки стали мені як рідні. А якось мама мені нашептала про розмову, яка була у неї з батьком.
– Пробач, Катерино, був у мене грішок. Коли йшли через Карпати, то у Селятині зустрів жіночку-горянку. Вона народила згодом хлопця...
Мама пробачила йому, але на цьому історія не закінчилася. Коли мені було чотири з половиною роки, у гості завітала жінка. "Федір Кузьмич тут проживає?" – запитала вона маму. Батько саме був на роботі, і мати запропонувала гості зачекати на нього у квартирі. Слово за слово – почалася бесіда, бо дві жінки завжди знайдуть про що поговорити. Ось і розповіла горянка про те, що росте у неї син від мого тата.
Мама виявилася мудрою жінкою: "Давай дочекаємося Федора. Як він вирішить – так воно і буде. Якщо вибере тебе – я одразу розлучаюся. Я ж не могла й думати... А я всиновила чужу дитину – оно бігає дівчинка".
Прийшов батько. Глип – а на дивані горяночка. Розмова була культурною – батьки ж мої люди інтелігентні, а не такі, що одразу – до бійки і сварок. Гарно поговорили.
Нарешті Федір сказав: "Пробач, але у мене бігає дівчинка квартирою. Як я її покину? Я залишаюся з Катериною, а ти мені пробач. Якби не ця дівчинка, але вона ж бігає..."
Від рідної дитини відмовився мій батько заради мене. Так у мене десь є брат...
Більше дітей у моїх батьків не було. 1985 року не стало батька, мати пережила його на сім років. Залишилася я сама у всьому світі.
Плакали під час зустрічі всі
– Про те, що батьки мене удочерили, я дізналася ще школяркою – прибирала у хаті і випадково знайшла документи. Мати, коли побачила, що я сиджу на підлозі і розгублено читаю їх, зблідла і одразу зім’яла листок: "То поганий папір, не читай його доню, не вір".
Потім вони самі розповіли мені про це. Але я сказала, що дарма вони так хвилюються – я їх люблю і маю за рідних.
Щоправда, таємно я почала шукати рідну маму: писала до Москви на програму "Маяк". Звістки не було.
Потім вирішила не метушитися – у мене ж є батьки. А ось коли вони повмирали, вирішила, що мене вже ніхто не засудить. Почала шукати маму через Червоний Хрест. Вони надсилали запити до Німеччини. Звідти відповіли, що у тому місті, де я народилася, є архів, який тягнеться на багато кілометрів. Обсяг робіт – величезний, тому мені слід налаштуватися на роки очікування.
Нарешті я прийшла в "Український національний фонд взаєморозуміння і примирення". Вдячна його голові Ользі Клевчук, яка про все мене розпитала, надіслала запити. З Німеччини прийшов лист-підтвердження про те, що Параска Хомик – моя мати. Написано було, звідки вона родом. Отож я знала, що вона з Івано-Франківської області. Я почала звертатися до місцевих архівів, але мені відповідали, що "така не числиться". Допоміг випадок: у тролейбусі я зустріла голову товариства колишніх політв’язнів і репресованих Ірину Войцехівську. Усе їй розповіла. Вона мені порадила, куди писати. І мою маму знайшли!
Згодом мама розповіла, як щоразу у церкві просила Бога про те, щоби він допоміг їй відшукати мене. І ось одного дня приходить з церкви, а на столі – повідомлення про те, що "ваша донька проживає у місті Чернівці, телефон, адреса...."
Плакали під час зустрічі всі. Мати розповідала, що коли йшла на вокзал з букетом мене зустрічати, раптом защеміло серце: "А раптом ти вирішила, що я тебе покинула, не забрала з собою, і приїхала сказати мені про свою образу?"
Лише я вийшла з потяга, до мене підбігла жінка (як з’ясувалося згодом – моя сестра Оля, яка, на жаль, за 10 днів після зустрічі померла): "Марія, Марія!" (мама мене назвала у Німеччині Марією). Я обняла її, запитую, як же вона мене dпізнала. – "А ти подивися, хто стоїть неподалік. Та це ж твоя мама, а ти – її копія". Я повернула голову вбік – а там жінка, подібна до мене. Обнялися, плачемо, а говорити не можемо від щастя. Мати лише родимку мою на щоці гладить і повторює: "Та як я могла тебе не впізнати..."