На танцювальному майданчику парку імені Шевченка сушиться білизна на мотузках, гуляють собаки, маленька дівчинка скаче через обруч... Відчинивши двері вагончика, симпатична жінка у футболці варить щось на газовій плиті. Вікторія – дружина директора пересувного цирку із Запоріжжя, названого, до речі, її ім’ям. Вона запрошує до свого вагончика, який нагадує міську квартиру: м’які меблі, шафи, телевізор, душ, біотуалет.– Намагаємося створити для себе всі зручності. Адже проводимо тут 24 години на добу, – пояснює Вікторія БЕЙДА, роблячи фрикадельки із м’ясного фаршу та кидаючи їх у суп. – Деякі наші артисти теж їздять сім’ями у вагончиках. Майже у всіх є телевізори, газові плити, пральні машинки. Коли немає електричного світла, включаємо генератор. Вагончики обладнані так, що в них не холодно взимку і не спекотно влітку.
Собаки теж звикли
до кочового життя
– Возимо із собою своїх собак, – хвалиться Вікторія, показуючи двох вгодованих чотириногих улюбленців метрової висоти, які бігають на ланцюгу біля вагончика. – Вони теж звикли до кочового життя. Як тільки бачать, що починаємо збиратися, одразу ж біжать до машини і чекають там. Ми з чоловіком Ігорем організували цей пересувний цирк три роки тому. Тут працюють двоє наших синів і дві невістки, постійно їздить з нами внучка Діана. Отож "Вікторію" можна назвати нашим сімейним цирком. Всього в ньому 18 осіб. У кожного є свої обов’язки. Після виступу потрібно прибрати на арені, нагодувати тварин, адже в нашому цирку є ведмеді, поні, мавпочки, лисички, собаки. Аж після цього, коли нормальні люди вже давно сплять, сідаємо вечеряти. Ми виступали чи не в усіх містах та містечках України. У Чернівцях вже вдруге. Всюди нас зустрічають дуже добре. Працюємо одинадцять місяців у році, а відпочиваємо взимку, коли дуже холодно. Прибутки наші неможливо передбачити. У деяких містечках не вдається зібрати навіть на зарплату артистам, а ще ж потрібно за все заплатити. Не можу сказати, що нам легко. Але ми звикли. Бо цирк – це не робота, а спосіб життя. І хто спробував його, вже не зможе відмовитися. Якось ми з чоловіком вирішили залишити цирк на синів і оселитися вдома у Запоріжжі. Та через декілька місяців знову повернулися. Хоча наші близькі та знайомі дивуються, як ми можемо так жити.
"Ми постійно в дорозі – у сніг, дощ, спеку"– Цирк – це хвороба, а діагноз – фанатизм, – переконаний Олександр, дресирувальник ведмедів. – Не кожен зміг би це витримати. Ми постійно в дорозі – у сніг, дощ, спеку. Зараз приїхали з Івано-Франківська, після Чернівців ще кудись вирушимо. У маленьких містах часто виникають проблеми з водою, немає чим напоїти тварин, немає можливості попрати. Не завжди можна дістати свіжої стружки для підстилки ведмедям чи відшукати необхідні продукти. Моя дружина Алевтина теж працює у цирку дресирувальницею, тож ми постійно разом. Інша жінка, напевно, не могла би зрозуміти мого захоплення. Адже нас не розуміють навіть наші батьки. А ми в цирку живемо повноцінним життям: читаємо книжки, дивимося телевізор. Часто з дружиною влаштовуємо собі романтичні вечері при свічках – з квітами та шампанським.
– Ми з моїм чоловіком Павлом, який виконує обов’язки звукооператора та електрика, познайомилися у цирку, – розповідає Наталка, яка виступає з обручами. – А якось у Сумах, коли я вже закінчила номер, він вийшов у манеж з квітами і по мікрофону зізнався мені в коханні та попросив моєї руки. Потім став на коліна і одягнув мені на палець перстень. Звичайно, я погодилася стати його дружиною.
Ведуча Аня розповідає, що почала брати із собою доньку Діану, коли їй було лише три місяці. Зараз дівчинці виповнилося три рочки.
– Та я до восьми місяців вагітності їздила з цирком, – каже молода мама. – Багато хто з наших працівників возить із собою дітей дошкільного віку. А ось школярів доводиться залишати на бабусь та дідусів, а забирати їх лише під час канікул. Виростаючи, ці діти часто теж йдуть працювати до цирку. Діана хворіє, як усі діти, можливо, трохи менше. Може, тому, що постійно перебуває на свіжому повітрі.
Трирічна Діана скаче через обруч і вихваляється, що дресирує собаку, який її слухається.
– А поні вкусив мене за пальчик,– скаржиться дівчинка, показуючи пальчик. – Кожного вечора я ходжу на виставу. Коли мама Аня і тато Діма виходять на сцену, голосно аплодую їм. Коли виросту, стану принцесою цирку
