Те, що закохані пари цілуються в кінотеатрах і парках, уже мало кого дивує. Однак ми спробували дізнатися, як реагують на таке люди в інших публічних місцях.
Вечірній час. Саме такої пори біля пам’ятника Тарасові Шевченку на Центральній площі збираються пенсіонери, щоби обговорити нашу владу, пенсії, молодь. А нам з хлопцем захотілося біля фонтана, поцілуватися. Але раптом чую чиєсь невдоволення. Це дві старші жінки бурмочуть: "Это безкультурщина", "наглость".
– А вам замолоду не хотілося цілуватися і кричати про свої почуття? – запитую.
– Как вы смеете еще спрашивать?! На людях вот так по-бесстыжему…
– Вибачте, але ми не злодії, – каже мій хлопець, – щоби нас, теж на людях, отак судити.
– Убирайтесь туда, где вас никто не увидит и занимайтесь, чем хотите! – продовжувала галасувати одна з жінок, а інша чомусь задумалася, почала червоніти і сказала подрузі, що вже вся площа на нас зглядається. Але та не реагувала, а дедалі більше почала входити в роль. Посипалися усім знайомі фрази, "что вся молодежь развратная, ничем не занимается, места в тролейбусе не уступают…."
Ми з хлопцем переглянулися, повернулися та й пішли, щоби не псувати вечора собі та їй. У спину почули: "Вы еще и не слушаете-е-е?! Наглость!". І тут подруга жінки, яка нас виховувала, "прокидається": "Валько, ти ж сама колись хвалилася, що цілувалася у всіх на виду з як там його, ну, того шофера, м-м-м з Ваською, во!".
А під час антракту у театрі ми втекли до останнього вікна в коридорі на третьому поверсі. Підходить до нас працівниця театру і з посмішкою каже: "Сонечка, у театрі цілуватися не можна!". А через секунд двадцять повертається:
– Ходімо, я вас відведу, де можна.
– Що можна?! – запитали ми в один голос.
– Цілуватися! Ось, котики, бачите двері. Заходьте, там нікого немає. Почнеться друга дія вистави, покличу.
Ми почали сміятися:
– Дякуємо, але не треба. Ми почекаємо, – кажу їй.
Та жінка обурилася.
– Та ні, йдіть, а раптом потім перехочеться.
– Не перехочеться, – каже мій хлопець.
– Ах! Я вже немолода, але так розумію вас. Мені досі хочеться, щоби зі мною цілувалися .
Щоправда, ми так і не ризикнули заглянути за ті двері…
голос народу
Який поцілунок запам’ятався вам найбільше?
Юрій Марчак, директор театру ім. Ольги Кобилянської:
– У десятому класі я був ще не цілований хлопець. Сором!
Перший мій поцілунок відбувся в училищі культури. Тоді й сталося моє юнацьке розчарування в коханні. Був злий на все, особливо на жінок. Хоча тепер у негараздах між чоловіком і жінкою завжди виню чоловіка. У Театральному інституті нас вчили сценічного поцілунку. Тоді Ада Роговцева казала мені: "У тебе повинна спрацювати уява, тоді й поцілуєшся". Зараз із впевненістю можу сказати, що сценічний поцілунок і поцілунок життєвий не відрізняються. Якщо, звичайно, ти справжній актор. Бо на сцені ти мусиш відчувати те, що відчуває твій герой. Пізнаючи образ, входиш в той віраж закоханості.
За часів моєї молодості поцілунки на вулицях не дозволялися. А ми все одно цілувалися, коли вже було темно. Спеціально запрошували дівчат на вечірній сеанс у кіно, щоби потім у темряві прогулюватися і цілуватися. Цілувалися у парку за університетом, на вул. О. Кобилянської, на стадіоні "Буковина". А мій найкращий поцілунок був у гуртожитку на кухні.
Марина Семенюк, чернівчанка:
– Влітку після вечірки нас з хлопцем потягнуло подивитися, як сходить сонце. Пішли на Театральну площу. Зустріли сонце нашим першим поцілунком. А так холодно! Шоста година ранку. Тремтимо, зуб на зуб не потрапляє, але не йдемо, так нам приємно. Людей, здається, не було. Але двірники прибирали площу. Не помітила, чи територію навколо нас прибирали, чи ні. Процілувалися ми до дев’ятої години. А в тролейбусі я заснула і проїхала свою зупинку.
