Чернівчанин Іван Паламарчук, який 11 березня відзначив своє століття, виявився справжнім джентльменом – галантно поцілував руку кореспондентові "МБ" і подарував великий букет квітів.– Це вперше по-справжньому я відсвяткував свій день народження, – зізнався ювіляр. – А то якось і часу не було – все працював і працював. Цього разу зійшлася вся родина: донька, син із невісткою, двоє внуків, двоє правнуків, прийшли також знайомі, сусіди по квартирі та дачі. Привітали мене обласна та міська влада. Навіть Президент передав вітальну листівку. Краще би кілька гривень у конверт поклав. Літа так швидко промайнули, що й не помітив. Але навіть зараз почуваюся молодим, нічого у мене не болить. Збираюся прожити ще хоча би двадцять років.
"Вийшовши на пенсію, продовжував працювати
до 80 років"
– Батько завжди був великим оптимістом, напевно, в цьому і криється секрет його довголіття, – сміється син Олександр, колишній військовий. – Як би важко не було, ніколи не скаржився, не плакався на життя. Війну пережив – інвалід І групи, голод. Він мене, можна сказати, від в’язниці врятував. Я народився воєнного 44-го року, виріс на Калічанці. То ми з хлопцями там таке витворяли. Якби не батькова суворість, не знаю, чим би все закінчилося.
– Батько завжди був дуже заядлим до роботи, – продовжує свою розповідь Олександр. – Має майже 45 років трудового стажу. Вийшовши на пенсію, продовжував працювати до 80 років. Любить поратися біля землі. Донедавна ще обробляв усю дачу: копав, садив, доки не зламав ногу. Рік тому переніс надзвичайно складну операцію – три місяці лежав на витяжці. Лікарі вже махнули рукою, мовляв, помре дідусь. А він на диво всім вижив. Та після цього трапилося ще одне лихо – зовсім перестав бачити на одне око. Ніхто з чернівецьких світил, почувши про батьків вік, не захотів робити йому операцію з видалення катаракти. Ризикнула лише завідувач офтальмологічним відділенням міської лікарні №2 Лариса Ташинська, за що їй велика вдячність від усієї нашої сім’ї. Зараз батько дуже добре бачить. А відійшовши від наркозу, одразу попросив сала. Його він їсть щодня – з часником і цибулею. Любить просту їжу – квасолю, картоплю. Вже багато років не п’є і не палить.
"Батько досі пам’ятає все, що з ним відбувалося не лише за роками, а й за днями"
– Оце принесла Іванові Васильовичу шматок сала, бо знаю, як він його любить, – каже приятелька сім’ї Марія Іванівна, яка завітала в гості. – Дуже добрий, працьовитий чоловік. Обіцяє, як тільки стане тепліше, піде на дачу аж на Кемпінг. Він там вирощує гарні ромашки і білі лілії, які потім всім роздає.
Зараз Іван Васильович проживає зі своєю старшою донькою Лідією, яка пропрацювала все життя акушеркою. Обоє отримують за свою багаторічну працю мінімальну пенсію, тому живуть дуже скромно. Лідія Іванівна хвалиться старою іконкою, якою благословляли батьків під час вінчання у далекому 1933-му. Показує вишиту покійною мамою серветку, на якій виведено нитками "1940 рік".
– Мамі було тільки шістнадцять, коли одружилася з батьком, – розповідає донька. – Жили вони дуже добре, майже ніколи не сварилися. Мами не стало три роки тому. Батько сумує за нею, молиться щодня. Любить Біблію читати. Але ніколи не дивиться телевізор, каже, що він від нечистого. Хоча й цікавиться тим, що відбувається у світі. І досі пам’ятає все, що з ним відбувалося не лише за роками, а й за днями. Правда, останнім часом батько майже не чує, через що дуже страждає. Ми були би вдячні людям, які допомогли би придбати для нього слуховий апарат. За свою пенсію не можемо цього зробити.
