– Я тоді дуже переживав, – розповідає вуйко Іван, – що якщо мені щось не вдасться, то з мене будуть сміятися. Але вдалося! І тоді я почав копати криниці.
Усілякі трафунки були за життя: натрапляв і на пливун, і на кам’яні брили, які розбивав кувалдою.
Траплялося, що натрапляв на підземне джерело. Якось мене ледь не залило водою, заледве встигли витягти.
Нагорі треба мати міцних помічників, щоби добре тримали корбу і швиденько витягували цебер з глиною. До речі, цебри я сам виковував, щоби, не дай Боже, не обірвалися. Також регулярно перевіряю трос. Був випадок, коли обірвався трос і копач заледве врятувався, притиснувшись до краю криниці, коли на нього летів цебер.
Професія – дуже небезпечна, адже опускаєшся на велику глибину. Найглибшу криницю я викопав 15 років тому – 29 метрів.
Колись криниці викладали камінням, тепер вже таких майстрів немає, та й треба мати камінь-плитку, але колотий, бо вода з такої криниці – смачніша.
Викопані мною криниці є і у Мамаївцях, і на Цецино, і в Чернівцях. Бувало, що докопував за іншими майстрами. Якось майстри викопали криницю, а води у ній немає. Господар у відчаї! Я викопав криницю на відстані семи метрів від "сухої" – вода є!
Шукав воду мідними дротиками, вербовими прутиками. Є й інші таємниці. Якщо ви хочете стати копачем, відкрию вам їх, а ні – нізащо…
Сини вуйка Івана Петро і Василь копали криниці колись разом з батьком.
– Ми мали лише один прикрий випадок, – розповідає Петро. – За радянських часів. Кільця для криниці господар придбав у рембуддільниці. Наш батько ледь не загинув! Лише він піднявся з 28-метрової криниці, як два кільця тріснули і все посипалося…
Тодішнє начальство рембуддільниці виділило робітників і кран, щоби розібрати понівечену криницю. Також вони обійшли усіх, хто у них купив аналогічні бетонні кільця, й поміняли на інші.
