Художній керівник Чернівецького муздрамтеатру Мирослав Маковійчук святкує подвійний ювілей – 50-й день народження і 25 років творчої діяльності. Мирослав Степанович, напевно, чи не єдиний актор театру, якого знають навіть ті, хто востаннє був у театрі ще у шостому класі, – з реклами води "Два відра", в якій він знявся.А ось про те, що він грає на сцені так, що…, але що тут розповідати – це треба бачити, вони не здогадуються. При цьому актор щиросердно розповідає і про відверто провальні ролі, коли обурена глядачка встала посеред вистави і вголос сказала, що про це все думає, про алкоголь і сцену, про те, на що ж живуть актори…
З Калинівського ринку до нас ніхто не ходить
– Чи не боляче від того, що у залі зазвичай обмаль глядачів?
– Дуже боляче. Якби я не грав на інших сценах, міг би це збагнути – модно, не модно, хочеться–не хочеться. Але чому у Тернополі, Львові, Хмельницькому повні зали?
З Калинівського ринку до нас ніхто не ходить. А приїжджає театр з Дрогобича – театр нижче плінтуса, порівняно з нами, – половина партеру сидить з Калинки. Не знаю чому.
У нас є гарні вистави, а людей немає. Вважаю, це прорахунок тих служб, які повинні за те відповідати.
– Що не може дозволити собі актор? Наприклад, наїстися вареників на ніч…
– Вистава розпочинається о шостій. За три години до вистави – з 15.00 до 18.00 – не їм, лише п’ю сік, каву. Чому? Є така гігієнічна річ: сильно виділяється слина, коли багато й емоційно розмовляєш, вона потрапляє в обличчя партнерові – це негарно, це – етика. Дві години триває вистава, додому повертаєшся о 21.00 – голодний як пес. Скажу щиро: сідаю і починаю їсти. Звичайно, це погано.
Але… Я граю у виставі "Адвокат Мартіан", яка триває годину з чимось, і за цей час, не пітніючи, скидаю півтора кілограма. Спочатку лякався, бо вистава йде на якихось нервових речах. Поповнення повинно бути.
– Куди ж то дівається?
– Не можу збагнути. Ще можу зрозуміти, коли я грав у виставі, де носився сценою, змінював три сорочки, а тут…
З ранку до вечора я у театрі: йду о 09.00, повертаюся о 22.00. Майже щодня.
– Героїчна жінка, яка має такого чоловіка…
– Головний балетмейстер театру. Отож вона чудово розуміє мене.
– Ви з дружиною працюєте у театрі, де зарплата бажає кращого, а …на що ж ви живете?
– Неможливо передати. Я не живу лише з цього, якби так було, навіть не знаю… За можливості підробляю. До цього змушує наше життя.
– Навіть ті, хто не був у театрі, знають вас – з реклами води "Два відра".
– Реклама – сильна річ. До зйомок у ній ставлюся дуже серйозно. Ти повинен примусити людину повірити у те, що ти рекламуєш. Реклама вдалася. Були нюанси, я вже зараз бачу з професійної точки зору, що треба було зробити так, а що інакше…
– В одному із інтерв’ю журналіст посмів запитати Лучано Паворотті, чи були у нього провали, коли його освистали у залі. Той чесно відповів, що були – він відверто погано співав. А чи були у вас такі ситуації?
– Хочемо ми того чи ні, але є вдалі постановки, а є – невдалі. У мене було таких три за життя. Ми поїхали з виставою в одне село. Бабця встала посеред вистави: "Та щоби ви ніколи до нас цієї вистави більше не привозили!"
Що було робити? Грали далі. То такий сором…
Був ще один випадок, коли мені було соромно. Після Чорнобиля артисти їздили з концертами (ніхто нам за це і "дякую" не сказав) зоною. Я був ведучим концерту – читав гуморески тощо. Вийшло так, що один артист захворів, іншого немає. Концерт тривав 1 годину 15 хвилин, і 45 хвилин на сцені був я сам. Думав, що здурію! А концерт треба відпрацювати… Краще би мене закидали яйцями, ніж критично усвідомлювати, що я роблю…
Хоча, усім глядачам вгодити неможливо. Як би геніально ми не грали, хтось це сприймає, хтось – ні. Бо у кожного свій душевний стан, настрій.
– Що найбільше дратує у поведінці глядачів?
– Мобілки. Ми просимо відключити або перевести на віброрежим – ні. А дехто після дзвінка виходить, дверима лусне, потім – "алло", потім знову дверима бех…
Я вже не кажу про цукерки, але то діти – їх ще можна навчити.
– Під час гастролей Людмили Гурченко актор Шакуров поскаржився, що чернівецька публіка не в тих місцях аплодувала, і зал не піднявся, коли побачив зірку на сцені… Чи ображають вас подібні речі?
– За великим рахунком Людмила Гурченко у молодості була хорошою актрисою, але є час розкидати каміння, а є час – збирати. Коли приїжджала Алла Пугачова – так, це примадонна. Вона не бере ніжками, обличчям, вона бере голосом. А, вибачте, чим пані Гурченко бере? Що, є голос? Немає. Фігура тонка – ну і що? Підтяжки. Далі що? Я розумію, що не хочеться покидати сцену, але усіх грошей не заробиш, вона не така бідна.
"Після цих слів я підхожу до неї і ...заціловую..."
– Актори, коли грають на сцені, жартують один над одним?
– У серйозних речах я не люблю цього, а у комедійних – так.
Наприклад, у "Запечатаному двірнику" мій герой запитує бабку Палажку "Чия то шафа?". Вона відповідає: "Це моя шафа". Після цих слів я підхожу до неї і ...заціловую... А глядач вважає, що то за сценарієм.
– Чи не зловживаєте даром у житті, вам же нічого не варто заплакати...
– Ні, я до цього дуже серйозно ставлюся. Я у житті зовсім інша людина – замкнутий, самітник. Часом мене запитують після вистави: "Чому ти сидиш і нічого не говориш?" А я не хочу, не можу вже говорити. Мені треба відновитися. Хоча я люблю посміятися, люблю компанію. Знаю трохи анекдотів...
– Наприклад…
– Дві корови зустрічаються на бойні.
– Ти що, вперше? – запитує одна.
– Ні, блін, вдруге!!! – відповідає та.
Або інший.
Син прокидається з бодуна.
– Мамо, дайте похмелитися!
– Синку, немає нічого.
– А під лавкою була пляшка...
– Синку, то ти вчора нею похмелявся.
– Ой, мамо, а там за дверима…
– То ти на Великдень випив.
– А у шафі??
– Та то ж татові на 40 днів.
– О, а я думаю, куди ж тато дівся?..
– Багато творчих людей стимулюють себе алкоголем…
– До цієї теми – анекдот:
– Я у першій дії вистави повинен бути п’яним, порадьте щось, – просить молодий актор старого.
– Які проблеми? Випий пляшку і виходь на сцену, – відповідає той.
– Але у другій дії я повинен бути тверезим…
– Ну, це, батеньку, треба грати…
Я не дозволяв собі ніколи нічого. Відверто скажу, для того, щоби зрозуміти почуття п’яниці, якого я грав, передати його пластику, якось собі дозволив… Більше того не було.
– Чи не намагаються глядачі поспілкуватися після вистави?
– У Львові, пригадую був кумедний випадок. У виставі йшлося про 617 жінок, яких спокусив Дон-Жуан. Глядачка протягує мені букет після вистави і мило промовляє: "Я – 618…" Ото було класно. Я засміявся, обняв її.
– Що ви ще хочете зробити, зіграти?
– Актор усе життя доводить, що він гідний носити звання актора. Оце я доводжу все своє життя – що я класний актор, що маю задатки режисера, що можу бути художнім керівником театру.
Чому я повинен бігати, щоби мені дали звання народного артиста? Адже є люди, які повинні це бачити. Якщо вони не приходять, не дивляться, то кому потрібен той Маковійчук, Піддубний, Ільїна…
Мене двічі колектив подавав на звання народного артиста…
А планів маю багато. Хочу зробити декілька гарних постановок у театрі. Багато ще хочу зробити.
Довідка "МБ"
Мирослав Маковійчук після закінчення Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого працював у театрах Сум, Тернополя, Чернігова.
1997 року Мирославові Маковійчуку присвоїли звання заслуженого артиста України.
2000 року на запрошення адміністрації перейшов з Чернігівського театру до Чернівецького.
Вперше чернівчани побачили його у виставі "Терпкий аромат романтичної ночі", далі були ролі: Менахем ("Поминальна молитва"), Чезаре ("Нелегалка"), Раду ("У неділю рано зілля копала"), Дон- Жуан ("Заповіт цнотливого бабія"), Мартіан ("Адвокат Мартіан") та інші.
Ролі у кіно і телефільмах: Борканюк ("Легенди про безсмертя", 1985), Шпик ("Троянди для маестро", 1986), Гнидюк ("Загін особливого призначення", 1987), Незнайомець ("Меланхолійний вальс", 1989), Лицар "Острів кохання", 2000), Іван ("Царівна", 1999)
