Спробуйте не говорити про політику з людиною, яка займає чільне місце у виборчому списку однієї з провідних політичних сил держави. Ми спробували – майже вдалося. Тому що популярній журналістці з бездоганною професійною репутацією і виставковою зовнішністю є про що розповісти.
"Якщо Ющенко ходить на виставки, то це не означає,
що він слабенький"
– Сьогодні багато хто вважає гарним тоном говорити про своє розчарування президентом Ющенком. Як до нього ставитеся ви?
– Моє ставлення до Ющенка залишається незмінним. Я дуже поважаю цю людину. Це державний діяч, який думає про завтрашню державу. Я в цьому абсолютно впевнена.
Вважаю, що всі розмови про слабкість Ющенка є, можливо, елементарним нерозумінням, що "інтелігентність" і "слабкість" – це різні речі. Ми звикли, що наші президенти розважаються добре випиваючи та, їдучи на полювання, співають блатні пісні. (Я знімала про попереднього президента телевізійний проект і свідчу вам, що це було саме так). Ми звикли до цього і чомусь вважаємо: "Ось це була сила!" А коли наш президент йде на виставки, підтримує жінок, приходить на культурні акції, то вважається, що це хтось такий слабенький.
– Про вас, як про журналіста, теж пишуть часто недоброзичливо. Наприклад, називають ваші "Без табу" милозвучним словом "соплі"…
– Я такі речі не читаю, бо це неправда. Таке пишуть люди, яким може не подобатися мій формат. Кажуть: "Ваші сльози, ваші "соплі" – кому це потрібно"? Не думаю, що так можна ставитися до людського життя. Я не називаю людське життя "соплями". Усе, що я розповідаю у своїх програмах, чую від людей – це буває так страшно, тяжко і при тому вселяє у тебе якісь сили. Ти бачиш, що людина, яка зараз тобі щось розповідає, повстала, вона прийшла не просто поділитися, а щоби протестувати. Це додає сили.
– А як ви самі оцінили би критику на свою адресу?
– Можу сказати, що наша телекритика дуже погано розуміється на телебаченні. Вони часто критикують ведучого лише за те, що він веде певний формат. Він робить це, бо такий формат існує, він йому близький, і цей ведучий творить програму професійно. А йому офіційно дорікають, що він слухав героя програми, починають розбирати... Це не телекритика, бо дуже далеке від професійного аналізу того, що відбувається у телепросторі. Шкода, бо хочеться читати професійну телекритику, яка би форматувала тебе, щоби почути, що не так, і змінити це.
"Від’їдеш трохи від Києва – починається "бєспрєдєл"
– Вам, як людині, яка займається соціальною журналістикою, певно, часто доводилося мати справу із судами. Можете пригадати найнеприємніший чи найстрашніший випадок у суді?
– (Сміється.) Гадаю, що найстрашніший суд – це Страшний суд, який чекає на нас всіх попереду. І треба жити так, як радить Достоєвський: пам’ятати про те, що твій Страшний суд колись буде. Тоді це дозволить жити по совісті.
Судів було багато, але, відверто кажучи, я не дуже відволікалася на ті судові розгляди, хоча, звичайно, доводилося свідчити, ходити туди. Наш спеціальний юридичний департамент відпрацьовував ситуацію, тому що судилися з нами, як правило, ті, про кого висловлювалися герої нашої програми. А прикрі речі виникали, бо правоохоронні органи дуже брутально працювали і працюють. Коли від’їдеш трохи від Києва, уже починається такий "бєспрєдєл", що там людину тільки встигай витягати з пастки. Міліція дуже багато зробила, щоби завдати шкоди моєму імені і моїй репутації, і прикро те, що міліція, замість того, щоб очищатися, займається такими речами. До речі, дуже багато допомагала у цьому місцева преса, яка, очевидно, не була незалежною.
Я в будь-якому разі ніколи не виправдовую виконання замовлень – хто би людині не погрожував втратою роботи. Ніколи не пішла на такі речі. Але таких статей було дуже багато, і прикро, що їх читала, наприклад, моя мама і мої вчителі.
– У вас ніколи не виникало бажання відступитися?
– Своїм життям і долею зробила те, чим я не поступлюся. У це поняття входить моя совість, мій кодекс честі і моралі. Тому знаю, що я права. Тому жоден чорний піар мені не страшний, хоча, чесно кажучи, переживала…
– Ви взагалі чогось боїтеся?
– Я боюся, що хтось побачить, що я чогось боюся. Тому і називаю те, чого я боюся. Переконана у тому, що всі наші страхи, коли вони сказані, перестають бути страхами. Коли ти прийдеш до когось і відверто скажеш: я боюся того і того. Коли ти це говориш, ти вже свій страх поборюєш. А коли люди вже це знають, твої страхи розчиняються.
"Я завжди на боці дівчат мого сина"
– Декілька слів про дозвілля: яку літературу ви читаєте?
– Намагаюся читати багато мемуарної літератури. І багато української сучасної літератури, щоби зрозуміти, чи вона є.
– То чи є?
– Ну... подекуди. Місцями. Була раніше. І мені дуже прикро, що ті часи – 80-ті роки – відійшли. Тоді був сплеск.
– Яку музику слухаєте?
– Слухаю важкий рок. Наприклад, AC/DC. Син не може слухати, коли чує, як у мене гримить, – він слухає іншу музику.
– У вас є друзі-чоловіки? Крім, звичайно, сина?
– У мене багато друзів-чоловіків. Мій син, безперечно, завжди буде номер один. Він працював зі мною, а зараз перейшов і серйозно займається соціальною підтримкою молоді. Він – мій найголовніший друг, людина, заради якої я живу. Хоча він каже: "Мамо, живи своє життя".
– І ви живете?
– Намагаюся.
– Ви собі уявляли, якою будете свекрухою?
– Нормальною. Мій син зустрічається з дівчиною шість років. Я зав жди на боці його дівчат, і він завжди мені дорікав, але зараз, здається, це збіглося з його лінією поведінки.
– Ви схудли і погарнішали …
– Дякую, якщо так. Але я іншої думки.
У мене бувають періоди у житті, коли я раптом змінююся. Це не залежить від дієт. Це залежить від чогось, що з’являється у моєму житті. Я очікую на нові зміни і, очевидно, невдовзі ще помолодшаю. Тільки не подумайте, про операцію не йдеться, я цього ніколи не зроблю. І обіцяю вам особисто – я схудну.
21-07-2007, 14:12
0
1 899