Син «священика на велосипеді»

Незабаром у видавництві "Місто" вийде нова книга відомого буковинського поета, директора літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Володимира Вознюка. Називатиметься вона "Профіль маски, або 55 одкровень", і складатиметься справді з одкровень – здебільшого буденних. А напередодні свята ми вирішили поговорити з Володимиром Оксентійовичем про Великдень, його рідне село Киселиці на Путильщині та родинні традиції.

– Ви виросли у родині священика. Звичайні люди гадають, що у священиків удома особливе ставлення до свят. Одні кажуть, що все дуже піднесено, а інші, навпаки, що більш скептично...

– Ні, у нас не було скептичного ставлення до релігійних свят. По-перше, батьки завжди постили, незважаючи на те, що батько ще від війни хворів на шлунок. Оце тільки останніми роками – а батькові вже дев’яностий рік пішов – він лише перший і останній тиждень дотримується cуворого посту.

Так у нас було заведено – піст має бути. І в цьому є не лише духовний сенс – відбувається очищення організму. Крім того, коли настає свято, ти відчуваєш справжній смак святкових страв. Якщо ти весь піст не їв тієї шиночки, то шануєш її по-іншому.

Я також дотримуюся посту, і, зокрема, стосовно алкогольних напоїв. З гуцулів, до речі, багато хто так зарікається, і часом спостерігаєш біля церкви просто анекдотичну картину: священик пройшов, посвятив, а чоловік відламує шматочок паски (обов’язково треба з неї починати), дістає з кошика горілку, яку також приніс святити, і робить кілька ковтків.

Для мене є чотири свята, коли я відчуваю себе частинкою свого села і свого народу. Це насамперед Святий вечір. Пригадую, як у дитинстві ми весь місяць до нього готувалися – треба було зробити гарну "звізду" чи вертеп. На це свято у нас усі гори звучать. Таким же святом є для мене Великдень. Дуже люблю, коли святять паску під ранок, коли ще темно: горять свічки у кошиках, а потім ці всі вогні розходяться по горах.

– Треба донести запалену свічку до хати?

– Не обов’язково, але вона освітлює дорогу... А через тиждень настає поминальна субота. Починається зі служби у церкві, а потім люди зносять парастас – такий собі праобраз колишніх жертвоприношень. Розкладають на величезному столі, поминають кожного, і всі люди беруться за цей стіл і починають його піднімати – ніби "ворушать пам’ять". Останніми роками я по-особливому сприймаю цей день, бо не стало моєї мами.

Зелені свята – храмові у нашому селі. У нас, до речі, не липою прикрашають усе цього дня, а тільки явором.

– Чи правда, що ваш батько досі працює?

– Слава Богу, так. І досі їздить на велосипеді. Як "священик на велосипеді" він прославився свого часу на весь Союз: приїжджала телевізійна знімальна група ще з Ленінграда знімати його. Він і на коні добре їздить, якщо треба.

Але мій батько ще більше цікавий своїм життям. На нього під час війни прийшла помилково похоронка. Відзначили і дев’ять днів, і сорок, і рік, а він тоді з’явився.

– Традиції батьківського дому ви перенесли у свою родину?

– По-перше, я завжди їду на Великдень в село. З 1967 року я в Чернівцях, і тільки одного разу святив паску тут. Навіть моя дочка з Голландії приїжджає. Її молодший хлопчик народився там, але пуповинку його закопали біля нашої хати.

Цей вірш присвячений реальним подіям із життя батька Володимира Вознюка Оксентія Мироновича. На фронті його оберегами були ікона, подарована матір’ю, і текст 90-го псалому – від батька. Із цим пов’язана містична історія.

БУТТЯ ДЕВ’ЯНОСТОГО

ПСАЛОМУ

... "Що бачив він Мене,

то його збережу,

зроблю його сильним, – бо знає Ім’я Моє він;

як він Мене кликатиме, то йому відповім,

Я з ним буду в недолі,

врятую його, та прославлю його,

і довгістю днів Я насичу його,

і він бачити буде спасіння Моє!"

Псалом 90 (91), 14– 16.

В горі на фронт проводжало село,

темна й кривава стелилась дорога.

Поміж слізьми дев’яностий псалом

татові дід передав: то – від Бога.

Щоб не боявся він страху вночі,

ані стріли, що удень пролітає,

аби не впав од ворожих мечів,

бо охорону він Господа має.

Христя, бабуня, іконку дала,

щоби Пречиста все зло відвертала.

Перед майбутнім – непевності мла,

смерті скажена, нещадна навала.

Потім, у Прусії, тато збагне

силу і святість своїх оберегів.

Куль ненаситність його обмине

попри бездушність воєнних стратегів.

Хлопців сипнуть під гарматні вогні,

люди собою спинятимуть танки.

Густо посіяні по чужині

нашого роду ще юні останки.

Звістка трагічна й про тата прийде

у похоронці до рідної хати.

В скорбній молитві життя молоде

буде сім’я цілий рік поминати.

Виживе тато. Проте політрук

в нього знайде той псалом та ікону.

Вирве їх тато із кривдницьких рук,

вирве духовну свою охорону.

І засвітився убивчо штрафбат.

Певно, не чув би він вдома зозулі.

Їхній полковник, з боїв рідний брат,

тата врятує і в той раз від кулі.

А уночі вкриє всіх артналіт,

вранці не кожен живим себе втямить.

Кривдник тоді віднайшов інший світ:

там, де бліндаж був –

лише око ями.

Мовби воскреслого стріло село

тата з тієї страшної дороги.

Ніс біля серця іконку й псалом,

віру, що він порятований Богом.

Взяв тато в душу буття фронтове,

чесно пішов у земний шлях непростий.

Він, слава Богу, сьогодні живе

рік світло сивий,

свій рік дев’яностий.