Бус з їхніми тілами зустрічало все село: 44-річний Віктор Паскар та 29-річний Василь Замар загинули в Австрії в автокатастрофі. У їхню машину на шаленій швидкості врізався на своєму авто 40-річний австрієць. Своїх татусів не дочекалися одразу семеро дітей: чотирирічний син та півторарічна донечка Василя та четверо синів і донька Віктора.
– Він обіцянку дав, – розповідає дружина Віктора Паскаря Алла, – що якщо ми витягнемо зі страшної хвороби (лейкозу) нашого молодшого сина Василька, він обов’язково усиновить маленьку дівчинку чи хлопчика. Ми перемогли хворобу, а ось здійснити обіцяне Віктор не встиг…
Врятував сина від лейкозу і мріяв всиновити сироту
Алла Паскар каже, що про історію їхньої родини можна писати книжку.
– Біда увірвалася до нас несподівано. Підростало п’ятеро діток, Віктор їздив у поїздки за кордон – лише би тішитися. Аж раптом наймолодший син – трирічний Василь – став блідим, раніше його було не вкласти в обід спати, а тут сам проситься. Скаржився на болі у ніжці, на тілі почали з’являтися синці. Я вирішила, що він десь вивихнув ніжку, але лікар у Новоселиці одразу сказав, що це не вивих.
Приїхали у відділення гематології до Чернівців, зробили аналізи, й лікарі вперше вимовили слово "лейкоз". А я ж за освітою медсестра… Коли почула діагноз, у голові промайнуло лише одне: "Це усе…". У хлопчика узяли пункцію: білих кров’яних тілець у крові було вже 95%. Василько лише лежав, навіть розмовляти не міг. Я його по голівці гладжу: "Синку, може, хочеш чогось, татко купить, принесе", – а він ледь губи розтулює: "Нічого не хочу. Ти лише не плач, мамочко". А як не плакати…
Згодом було декілька курсів хіміотерапії, а водночас і страшні ускладнення.
– У сина розладналося травлення, почали нагноюватися усі нігті, біле волоссячко випадало пасмами, – розповідає Алла. – Ми купували ліки по тисячі гривень за ампулу. Ліків у Чернівцях не було, тому замовляли у Києві. Як ми боролися за життя сина! Чоловік мій усіх знайомих просив: "Моліться за нього". Засипав синочка іграшками – варто було йому лише вимовити слово "вертоліт", і яскрава іграшка вже була на подушці сина.
Віктор і я завжди вірили у Бога, але коли трапилася біда – віра стала ще сильнішою. Чоловік поїхав до Єрусалима, їздив у монастирі, весь час молився.
Але попереду був ще курс хіміотерапії підвищеної дози. Хлопчика крапали три доби підряд.
– Першу добу крапали хімію, а наступні дві – промивали організм. І так – декілька разів. Я весь час була біля сина, заспокоювала його, як могла, стежила за системою.
Вже тепер, гортаючи сторінки свого життя, розумію, що Бог людині дає рівно стільки випробувань, скільки вона може витримати. Пригадую, я попросила якось свою сестру посидіти з Васильком. Вже наступного ранку, коли прийшли брати аналіз крові у нього і декілька крапель впали на підлогу, вона знепритомніла. "Як ти усе витримуєш?" – допитувала сестра мене. А куди дінешся, коли йдеться про життя твоєї дитини…
Весь рік ми боролися з підступною хворобою. Потім – півтора року щотижня їздили робити аналіз крові. Останні аналізи вже були нормальними – ми перемогли. Ми сподівалися на краще, а ось Віктора вже нема…Як він хотів врятувати сина! Наступного року після курсу хіміотерапії він поїхав до Єрусалима вже з п’ятирічним Васильком. Їздили святими місцями, молилися. Одужання сина стало справжнім дивом.
Віктор був дуже доброю щирою людиною. Коли будували монастир у Стальнівцях – допомагав, хто би не звернувся – нікому не відмовив у допомозі.
Чоловік часто повторював, що якщо Василько одужає, він візьме сироту і виростить його. Хлопчика або дівчинку. Не встиг…
З консульства так ніхто й не приїхав
10 жовтня Віктор Паскар їхав власним бусом до Італії. Незадовго до аварії він пересів до машини свого односельця Василя Замара. Їм назустріч на шаленій швидкості автобаном мчав інший автомобіль. Усі троє загинули миттєво. Це усе, що знають родичі про трагедію.
На впізнання тіл до далекої Австрії поїхали мати загиблого Василя, яка саме працювала в Італії, та сестра Віктора.
– Я його не побачила такого, яким він був у житті, – пригадує мати Василя Ганна. – Лише підборіддя залишилося від обличчя моєї дитини.
Найняли ми польську фірму й перевезли тіла загиблих додому. По тисячі євро заплатили ми за перевезення. Плюс – по 880 євро за те, що тіла перебували декілька днів у морзі в Австрії. Якби ми не повезли їх самі, то й досі тіла, напевно, залишалися би там, бо наша людина абсолютно безпорадна, коли опиняється у біді. Ми зателефонували до консульства в Австрії, щоби прислали нам когось, бо ми не знаємо мови. Нам відповіли: "Як ми приїдемо?" "На таксі, я заплачу", – запевнила я. Але ніхто так і не приїхав. За чотири дні ніхто навіть не поцікавився, як у нас справи.
Телефонували ми у страхову компанію, у якій був застрахований син, а вони відповіли, що чекають на аналіз крові сина (що він не був у стані алкогольного сп’яніння).
Досі відповіді зі страхової компанії, що нам оплатять витрати, пов’язані із транспортуванням тіла, ми не отримали. Кажуть, що потрібна довідка про аналіз, а в Австрії нам сказали, що хлопці не були винуватцями аварії, тому аналізу ніхто не робив.
Що робити? Зараз чекаємо, що скажуть у страховій компанії. Тим часом вдові загиблого Віктора, який був застрахований в іншій страховій компанії – "ТАС" – вже надійшов лист, що їй компенсують усі витрати. А нам лише відповідають, що "ми не знаємо". Я їм телефоном сказала, що буду скаржитися. Річ не у грошах. Сина мені ніхто не поверне, але ж у нього залишилося двійко маленьких дітей.
Візу відкрити так дорого – три тисячі євро заплатив мій син, а щось трапиться – нікому ти не потрібен.
Третина мешканців села – на заробітках
Село Динівці, що в Новоселицькому районі, – одне з багатьох, де люди масово виїжджають на заробітки за кордон або надають транспортні послуги заробітчанам.
