Із солістом "Другої ріки" Валерієм Харчишиним кореспондент "МБ" зустрілася перед концертом другого березня. Валерій розповів про новий альбом, роботу ведучого та самопочуття після автокатастрофи."Краще сплю в автобусі, ніж вдома у ліжку"
– Чи маєте спогади, пов’язані з Чернівцями?
– Ми виступали у Чернівцях не менше п’яти разів. У Чернівцях у нас відбувся один з перших сольних концертів. Без жодних спонсорів. Ми виступили у приміщенні одного з навчальних закладів (палац "Академічний", – ред.). Людей було чимало. Це було чотири роки тому. А моє особисте перше знайомство з містом відбулося, коли я був ще юнаком. У 14 років я приїхав сюди на базар (Калиніський ринок, – ред.). Тоді я не так далеко жив від Чернівців. Я мешкав у Любарі на Житомирщині. І приїхав просто погуляти.
– Нічого не купували на Калинці?
– Звісно, купував, але вже наступного разу, коли приїхав сюди з братом. Це були 1990-ті роки – розквіт рекету. І тоді нас хотіли "кинути" хлопці з Дніпропетровська. Але в мене брат був винахідливим. Він розповів їм історію, що нас вже до них "кинули". Мовляв, хлопці, не чіпайте – у нас вже й так нічого немає. І ми були щасливі, що з грошима і деякими покупками повернулися додому. Місто – дуже гарне. Мені подобається ваша архітектура. Незважаючи на погані дороги. Розумію, вони мусять бути такими, бо для того, щоби зібрати те каміння і постелити нове, потрібно багато грошей. Гадаю, не лише я, але й усі закохані у Чернівці пробачають вам ваші дороги. Чернівці – для мене рідні. Я сюди приїжджаю так само, як додому до Житомира чи до Львова.
– Вас номінували у конкурсі "Найгарніший чоловік року". Дали щось?
– Дали невеличку статуетку, яка свідчить, що я номінант. Ми виступили. І все. Результатів ми не дочекалися, бо мусили їхати вночі до Чернівців.
– Не було бажання здобути титул?
– А це щось змінить? Не буду лукавити, було би приємно мати відзнаку і поставити її на поличку. Але для мене було би дивним, коли б я вболівав і просив, щоби за мене голосували. Я не зараховую себе до метросексуальних чоловіків.
Зламав руку, коли підняв гітариста
– Після аварії стали обережнішим водієм?
– Я не пам’ятаю, що зі мною трапилося. Коли зрозумів, що аварія сталася через те, що я заснув за кермом, почав боятися спати. Я звик спати у транспорті. Навіть краще сплю в автобусі, літаку, потязі, ніж вдома у ліжку. Я злякався того, що заснув. Тому було психологічно тяжко розслабитися і заснути в автобусі. Тепер це минуло, і я вже сплю. Щодо керування, мені немає чого боятися, бо я не пам’ятаю, що зі мною трапилося. Звісно, я почав обережніше їздити. Але не дозволяю собі рухатися зі швидкістю понад сто кілометрів на годину, якщо не пристібнутий паском безпеки.
– У дитинстві часто ламали руки-ноги?
– Ніколи. Лише після 30 років (зараз Валерію Харчишину 33 роки – ред.) я вперше зламав руку. Це сталося минулого року на концерті. Я підіймав гітариста – такий трюк у нас був невеликий, коли він грав соло, – і ми почали падати разом. Я його утримав, але зламав собі руку. Глядачі цього не помітили. Було важко тримати трубу. Я мало не плакав – і грав!.. Потім з’ясувалося, що це таки тріщина. Мені наклали гіпс. Після цього інциденту того ж року я поїхав відпочивати на південь. Спускався з гірки і розрізав собі ногу. А потім аварія. 2007-ий виявився для мене травматично-небезпечним. Дякувати Богу, я залишився живим.
– Розкажіть про новий альбом.
– Ще немає чого розповідати, бо альбому поки що немає. Альбом буде не таким, як минулий і позаминулий. Після першого синглу "Кінець світу" ми даємо у ротацію абсолютно незрозумілу для нас пісню, яка має назву "Фурія". Нехай жінки не сприймають її як подарунок до 8 Березня. Це просто збіг. Пісня – не властива для нашої попередньої творчості.
"Ведучий з мене ніякий"
– Ви працюєте телеведучим програми "Хіт готов!" Як ставитеся до цієї роботи?
– Ми не створюємо "зірок", а пісні. І таким чином розважаємося. Так, можливо, ці люди знайдуть продюсерів. І були такі випадки. До мене зателефонував один відомий продюсер і спитав: "Ось той хлопчина, який у вас співав, – це ж "підстава"?" Жодних "підстав" у нас немає, не було і не буде. Немає показових сцен, коли вибирають "випадкових людей", а вони всі – з консерваторії або з музичною освітою.
– Дивитеся випуски?
– Часом так. Бувають такі програми, коли дуже цікаво подивитися. Особливо, коли трапляються "фріки". Минулого разу ми зустріли людей з Черкас. Дуже колоритна парочка – років по вісімнадцять. Вони погодилися на участь тільки тому, що ми платимо невеликий гонорар. Здається, 17 гривень. А в них не було грошей повернутися додому.
– Були передачі, за які соромно?
– Не вважаю себе ведучим. Ведучий з мене ніякий. Я би не хотів ним працювати. Я просто живу перед камерою. Ми робимо веселу програму.
– Вас довго вмовляли погодитись взяти участь?
– Я сам прийшов із ідеєю, а мені розповіли іншу ідею. І я одразу погодився.
– Яким був початковий задум?
– Не розкажу, тому що це комерційна таємниця. Якщо не цього року, то наступного будемо намагатися її реалізувати.
