З-поміж тисяч учасників Другої світової війни тих, хто пройшов її дорогами всі п’ять років, залишилися одиниці. Зрештою, ми не любимо згадувати сорок перший. Бо не любимо визнавати неймовірну кількість втрат. За різними оцінками, за перший рік війни загинуло і потрапило в полон до 3,5 мільйона військовослужбовців Червоної Армії. Серед тих, хто загинув на полях боїв чи помер від голоду в німецьких концентраційних таборах, були й вихідці з Галичини та Буковини, призвані до армії відразу ж після приєднання цих земель до СРСР у 1939-41 роках. Живими з них залишилися одиниці. Ось що розповів нам ветеран Яким Товпашко:– Найбільше мені запам’яталися тяжкі бої під Смоленськом влітку 1941-го, бо спека була нестерпна. Німці наполовину зайняли місто.
Якийсь комісар, коли ми з хлопцями сховалися за мур, прибіг і почав погрожувати пістолетом, вимагав йти вперед. А куди йти, коли вже сотні трупів, скошених кулеметами, перед тобою? І ось, коли він знову замахнувся на одного із нас, хтось із поповнення, а це були сибіряки, сказав: "Єслі тєбє надо, іді. Ти почєму прячєшся?". А його товариш тут же вистрелив комісарові в груди. Про цей випадок ніхто нікому не розповів, хоча нас було не менше двадцяти солдатів.
І ще був один випадок, який запам’ятав назавжди. Коли бої тривали вже за межами міста, ситуація стала безвихідною. Німці били з мінометів нещадно, шеренги піхоти в чорних мундирах з черепами на касках йшли густими рядами. Одне слово, паніка. "Товаріщ політрук, что дєлать?" – гукали ми. Дивимось, а наш політрук сидить на дні окопа й переодягається в солдатську форму. І, підвівши на мить голову, гаркає: "Как что, сдаваться, ви что, нє відітє?". Так і зробили. Хотілося жити, а довкола поля, гайочки…. Пригнали нас німці в якийсь виярок, там сотні наших солдатів. Потім нашу групу вишикували, дивлюся, а вздовж шеренги йдуть чотири німецькі офіцери і серед них наш політрук. Так мені стало образливо, що, якби мав вила, заколов би гадину. А він глянув на мене і, мабуть, зрозумів, що думаю, далі щось сказав німецькою. Підскочили двоє їхніх солдатів, вирвали з місця і потягли до намета – били так, що ледве вижив. Пізніше, коли колону вели якимось містечком, люди почали кидати буханці хліба. Коли я підніс руки, щоби спіймати, один охоронець руків’ям автомата так вдарив по ліктю правої руки, що перебив сухожиля. Потім, вже на білоруській землі, зумів втекти з полону разом з шістьма хлопцями. Натрапили в лісі на хатину, в якій жив якийсь дідусь. Ввечері, коли запалили піч, старий показав мені на двері. Коли вийшли, дідок каже: "Слухай, коли ти колов дрова, твої друзі перемовлялися між собою і казали, що треба тебе вбити, бо ти якийсь бендерівець. Втікай!". Я так і зробив. Дістався додому, а у 1944 році мене знову забрали на війну. Я зізнався, що воював, інакше загримів би до Сибіру. Дійшов до Берліна, був контужений, але Бог оберігав мене".
До того першого на Західній Україні призову потрапив і мій дядько Іван, наймолодший з п’ятьох братів моєї бабусі, яка була найстаршою. Бабуся розповідала, що, коли йшов з дому, за селом часто оглядався, і хтось із старших людей промовив: "Якщо оглядається – не повернеться!". Так і сталося. Його однополчанин дядько Михайло розповідав батькові: "У полон ми потрапили разом. Бідували страшно. У таборі поблизу Одеси німці набрали групу полонених для роботи на якомусь заводику, куди потрапив і я. Ввечері, коли нас пригнали, я Івана не побачив. Як дізнався пізніше, фашисти завантажили 2000 полонених на баржу, вивезли в море і затопили. А Іван так хотів додому, у гори. Кажуть, його прізвище є на братській могилі у Кривому Розі".
Такі вони перші дні і перші жертви великої і страшної війни.
