Оксана Савчук та Іван Кавацюк зустрічають нас у своїй затишній квартирі у центрі міста. Не так вже й давно вони закінчили ремонт і оформили своє помешкання так, як мріяли: старовинні тарелі на стінах (сімейна реліквія), дерев’яні конструкції під стелею, гуцульські лавиці і ліжники. Тепер у творчого подружжя велике питання: чи зможуть вони зустріти цей Великдень вдома, як зазвичай? Цими днями їх одночасно запросили до Києва і до Америки. І не дивина, що "Писанка" трохи хвилюється, адже хотілося би зустріти свій 15-літній ювілей саме на Буковині.
Справжні почуття прийшли у зрілому віці
– Згадую, як ми зустрілися, – розпочинає Оксана. – Ці роки промайнули, наче мить. Я і досі впевнена, що це був знак Божий. На той момент у нас двох склалися непрості особисті обставини. Ми вважали, що тільки мистецтво може нас порятувати. Жодних сімейних справ, жодного кохання! Про все це ми не думали. Це була перша "Червона рута" 1989 року. Я ніколи і не подумала б, що можу зустріти таке велике і сильне кохання.
– Це була ваша перша зустріч?
– Найцікавіше, що до того моменту ми вже були знайомі з Іваном. Але в мене складається враження, що тоді ми робили все можливе, аби не поєднатися. Так би мовити, трималися віддалено...
Іван: – І поводилися таємничо!
Оксана: – Так. Іван вічно грав у куточку на цимбалах, проте дуже сильно і гарно. Для мене велика загадка, звідки у нього такий талант. Можливо, від батьків, від діда і прадіда, тому що у них всі в родині – музиканти. Коли мій Іванко народився, то перше, на що подивився дід, це були його пальці. І першою іграшкою Івана були цимбали. Таке враження, що він народився із ними. А моя мама розповідала, що я навіть не вміла ще ходити, але вже хотіла танцювати. Проте потрібно було, щоби стався цей вибух української пісні у 1989 році, щоби ми з Іванком поєднали свої долі. Раптом ми розплющили очі і зрозуміли, що кохаємо один одного. Ми зустрілися уже зрілими людьми, коли у кожного із нас був свій життєвий шлях. Можливо, до того моменту треба було дорости духовно. Іван викладав у школі і грав у колективі "Заграва" – вони працювали у такому стилі, як Руслана зараз.
І.: – Ми не мали фінансової підтримки, не мали таких інструментів і звучання, як зараз. Але для нас це не новина, що роблять сучасні естрадники. Вони кричать: "Ми перші! Ми перші!" Та зовсім ви не перші, ми це вже давно зробили, хоча і не було таких відкритих доріг, як у вас.
"Навіть до магазину ходимо разом"
– А як ви побралися?
О.: – Спершу ми обвінчалися. Чесно кажучи, спочатку це була суто технічна потреба. Адже у готелях не хотіли поселяти разом чоловіка і жінку, якщо їх союз нічим не скріплений. Утім, найважливішим був сам обряд. Ми знали – нас дуже щось зв’язує! Більше, ніж творчість, більше, ніж кохання. Це так сильно, що нас ніщо не могло роз’єднати і таки не роз’єднало. Люди дивуються: "Як ви можете витримувати один одного щодня?" І я розповідаю це не тому, що хочу створити якусь казку. Якщо ми розлучаємося на 5-10 хвилин, нам не щастить. Може, це смішно, але навіть до магазину ми поодинці не ходимо.
І.: – Я до того часу був вже відомий в Україні як інструменталіст і вокаліст. Коли повернувся з армії, мене охоче взяли на викладацьку роботу. Мав свій клас цимбалістів. А останніми роками мені вдалося ввести цимбали в естрадну музику.
О.:– З цього тріо "Писанка" і вкрала Кавацюка (сміється – ред.).
І.: – Таким чином і утворився дует.
О.:– Я "вкрала" Іванка з Галичини на Буковину.
І.: – У мене вже п’ятнадцять років "буковинського" громадянства. Коломия залишилася для нас надзвичайним містом, можливо, одним із найкращих у світі. І навіть зараз ми приїжджаємо туди і усвідомлюємо, що це справді місто кохання. Ми завжди зупиняємося там у готелі "Писанка" біля музею писанки і повертаємося у час нашого першого кохання.
– Вас уже селять разом?
О. та І.: – Тепер вже селять (сміються – ред.) Як не дивно, першої ночі разом ми говорили про українську народну пісню. Іван мав багаж гуцульського матеріалу, а я багато знала про буковинську пісню. Нам конче потрібно було виговоритися і намріяти це все. Тоді ми остаточно вирішили: "Будемо, як дует!"
"Цимбали для нас – жива істота"
– Хто вигадав таку назву? Це було пов’язано із Великоднем?
О.: – Це все люди! Ми виходили на сцену, як непрофесійний колектив, і до сцени долетіло: "Дивіться же! Вони, наче писанка". Що було шукати?
І.: – Тоді все базувалося на відроженні українського, і це нам дуже посприяло. Ми мали можливість спілкуватися з надзвичайно професійними музикантами. На жаль, багато з тих людей тепер в іншому вимірі.
О.: – Не дай Боже, Іван один день не підійде до цимбалів, вони починають плакати. Струна рветься, і ти розумієш, що вони сумують за ним. Я ніколи не маю права покласти цимбали до багажника, тому що вони мусять бути за моєю спиною на сидінні. Навіть наш син Сашко, коли ще був маленьким, казав: "Ось мамочка, ось таточко, ось Сашко, а ось наші цимбали". Вони є частиною нашої сім’ї, живою істотою. Зараз біля музики більше шоу і галасу – фотосесії, зйомки, прес-конференції... Бум, бум, бум! А глибини немає.
– У вас є однодумці у цьому плані?
О.: – Ми здружилися із "Гайдамаками" саме через це. Вони молоді, мають вищу консерваторську освіту і дуже прив’язані до етнічної музики. Минулого тижня ми записували із ними пісню в Києві, і вокаліст Сашко за нашою платівкою навчився співати по-буковинськи з першого дублю! Це музиканти вищого гатунку, і вони легко могли би створити успішний комерційний проект, заробляючи шалені гроші.
І.: – Але вони хочуть знати якнайбільше про автентику. У нас є кілометри записів автентичних пісень, і це неоціненно важлива річ для музики. Це непроста дорога, завадою, як правило, стає безгрошів’я.
О.: – Однак це правильна дорога. Бо коли ти розумієш силу пісні, тебе прийме весь світ. Де би ти не поїхав, тебе вітатимуть усі, бо ти маєш своє обличчя.
Холодні фіни аплодували дуже гаряче
– Не так давно ви повернулися із гастролей Фінляндією. Чи вдалося розтопити холодні північні серця?
О.:– Нас попереджали: це буде жахлива поїздка, всі фіни незворушні, і ніколи ця публіка не аплодуватиме вам. Що тішить, там треба чесно працювати, без жодної фонограми – тільки голос і цимбали. Ми приїхали до Фінляндії і налаштувалися на те, що на концерті буде тиша. Але тільки підходимо до палацу, де ми мали працювати, а там на снігу горить безліч свічок. Ми просто завмерли і зрозуміли: якщо нас так зустрічать, це не холодний, а добрий народ. То було надзвичайно романтично. Після першої ж пісні ми почули такі оплески, які в нас дома звучать тільки після шлягерної мелодії. Через кілька пісень фіни намагалися співати з нами українською. Ми закохалися у цю державу, тому що побачили надзвичайну скромність у побуті і в одязі.
– Ваш успіх можна пов’язати із прихильністю до народних традицій, до свого коріння?
І.: – Аякже! Ми і свята народні намагаємося зустрічати тільки вдома. Хіба що у 1991 році довелося виступати на Різдво на Красній площі у Москві.
О.: – А Великдень – це не тільки, коли освячують паску, ковбасу і часничок. Тоді кожен українець переживає внутрішнє піднесення. Коли наша сім’я жила в Кіцмані, нашу церкву замурували під магазин, і батьки ходили до сусіднього села святити великодній кошик. А ми, малеча, чекали, коли ж вони прийдуть, аби скуштувати це все. І зараз в нас залишилося це глибоке відчуття – відчуття високої духовності. Ці істини сповідує і наш духовний наставник Валерій Сиротюк. Велика хвала йому і всім добрим людям, які оточували і оточують нас протягом всього цього часу. Ми вас любимо!
