Роза Штеренберг, дружина 100-річного чернівчанина Цоліка Зісіліса, – жінка з унікальними долею та почуттям гумору. Зважаючи на поважний вік та чудову пам’ять, вона може годинами розповідати про кожну дрібничку з історії міста. Наприклад, про те, як знайомилися у Чернівцях на початку минулого століття.Свахам платили недорого, а з бідних вони грошей не брали
– Не в усіх дівчат і тоді виходило самій познайомитися з хлопцем, – розповідає вона. – Наприклад, моя старша сестра була надзвичайно вродливою дівчиною, порядною, розумною, але ніяк не могла знайти свою долю. Вже й мама почала хвилюватися. Тоді батьки звернулися до шотхент. Так називали літніх жінок, які знайомили між собою дівчат і хлопців з єврейських родин. Таких у місті було три-чотири, ще по декілька – в інших містах. У них був список усіх потенційних наречених, і вони передавали одна одній: "У мене є чудова дівчинка чи чудовий дідусь – а у тебе є хтось?"
Згодом вони знайомили майбутню пару. Підійшли – добре, а ні – шукали далі. Зустрічі вони призначали у місті або й у себе вдома.
Якщо у пари усе склалося добре, то шотхент платили обоє. Небагато, як на наші гроші, – 20-30 гривень. А якщо дівчина була бідною, то з неї взагалі не брали плату.
Знаю, що в українців також були жінки, подібні до наших шотхент, але як їх називали – вже не пригадую.
Пані Роза розповіла, що користуватися послугами свахи було дуже популярно, і багато щасливих пар із вдячністю згадували їх усе життя.
– Ми жили у Хотині, і саме у цій місцині не було нареченого для моєї сестри. Тому, коли шотхент знайшла їй чудового хлопця з Єдинців, – усі були щасливі.
"Зустрічаються-зустрічаються,
а раптом чуємо – помер наречений"
– Зізнаюся, що декілька років тому я сама у Чернівцях допомагала людям знайомитися – при товаристві імені Штейнбарга, – каже Роза Штеренберг. – Адже ця справа дуже потрібна самотнім людям. Багатьом допомогла.
Бувало усяке – часом познайомлю, вони зустрічаються-зустрічаються, і раптом чуємо – помер наречений.
А траплялося і смішне. Прийшов старенький дідусь і просить: "Підберіть мені хазяйновиту жінку, працьовиту, і щоби обов’язково була ще здоровою, щоби могла працювати". Тоді я жартома питаю: "Якщо у вас такі вимоги, то під штанами ви хоча би щось маєте?!" На що дід, не зрозумівши гумору, відповів цілком серйозно: "Маю аж дві пари теплих штанів, бо холодно, та й удома у шафі ще дві – новісінькі".
Я вам скажу: жінки завжди просили, щоби був "мужчиною". А я що – буду його пробувати?! Знайомтеся – дізнаєтеся.
Мій попередній чоловік перед одруженням запитав мене: "А чому ти мене не запитуєш, як усі інші жінки – про ощадну книжку та чи я ще чоловік?" Я відповіла, що у нього одна книжка, а у мене – цілих три, а друге питання мене не цікавить – стара. За мою щирість він одружився зі мною. Щирим треба бути.
Знаєте, тепер молодь інша, ніж ми були. Колись, Боже збав, щоби після весілля вона не була дівчиною. Скандал! Ходили батьки, перепрошували. А тепер, якщо чоловік з’ясовує, що його наречена – дівчина, то ще й невдоволений: "То тебе ніхто не хотів, і я тебе вже не хочу".
