«Подарую кошенят із порядної родини»

Володимир Васильович – ледь не друга людина в області, а тому ще два роки тому не міг собі навіть уявити, що стоятиме на ринку на вулиці Зеленій із картонною коробкою з написом "Дарую". А з неї виглядатимуть гарненькі доглянуті кошенята, а сам він аж світитиметься від щастя. Останнім Володимир Васильович навіть хотів поділитися з нардепом Віктором Королем, який три тижні тому завітав на ринок. Не встиг.

"На ринок ходив три тижні підряд"

– Коли два роки тому нам з дружиною подарували біленьку кицьку, – розповідає він, – ми навіть не підозрювали, як докорінно зміниться наше найтихіше родинне життя. Тваринка виявилася власницею шаленого темпераменту, а тому примудряється народжувати ледь не щомісяця.

Перше "поповнення" мені якось вдалося роздати знайомим і колегам, а ось далі почалися складнощі.

Знайомі порадили нашому героєві поїхати у вихідний на ринок на вулиці Зеленій.

– Вперше, а це було рік тому, – пригадує він, – я поставився до завдання по-дилетантськи. По-перше, взагалі слабо вірив у те, що комусь при здоровому глузді захочеться стати власником безпородної, але симпатичної кицьки, по-друге, помістив їх у звичайнісіньку коробку з-під черевиків "Норд".

Тому, напевно, ходив я на ринок три тижні підряд. На моє превелике здивування, розібрали усіх кошенят, а найголовніше – я пірнув у чудову атмосферу добрих і щирих людей. З’ясувалося, що сюди приходять дарувати кошенят та цуценят дуже і дуже поважні чернівчани. Вони навперебій нахваляють товар один одного, тішаться, коли у сусіда забрали кульгавого песика, а також містично проводять по живому товару колег 50-копійковою монетою, вирученою за свій "екземпляр" – щоби і у тих процес дарування залагодився. Такої душевності у звичайному житті нізащо не побачиш.

Цього року я помістив кошенят вже у коробку з-під музичного центру, розміром із добру малолітражку, й підкотив до ринку на машині. Щоби сумнівів не було – кошенята із порядної родини. Не смійтеся: в одній із чернівецьких газет я читав оголошення: "Подарую кошенят із порядної родини" або "...із родини віруючих".

Народилися ці кошенята саме під річницю помаранчевої революції, тому й назвав я їх відповідно: Юлька (найспритніша), Вітя (він) та Рая (із найфундаментальнішим задом).

Першою забрали Юльку. Модно зодягнута пані діловито оглянула геніталії кошеняти, потім зателефонувала на мобілку чоловікові: "Це те, що треба". На прощання дуже дякувала і недовірливо перепитувала, чи це бува не кіт.

Раю забрали газдівської зовнішності дідусь з бабусею та маленькою онучкою. І хоч вони прийшли за песиком, якого придбали з виховною метою: "Ось ти слухалася, то на тобі песика", – але так розчулилися, що прихопили із собою і мою

кішку.

А ось щодо Віті, то мені досі болить серце, хоча досвідчені "дарувальники" наполегливо радили мені у жодному разі не думати про подальшу долю котиків: "Ти добру справу перед Богом зробив". Річ у тім, що Вітю облюбував табунець дівчат важкоатлетичної статури (груди-кавуни, могутні потилиці). Вони разів п’ять перепитали, чи це бува не кішка, двічі погладили його по голівці і запхали до кошика, де вже вовтузилися з десяток котів.

Лисого цуцика можна купити за декілька сотень доларів, кудлату дворнягу –

за 15 гривень

– Спершу я комплексував через те, що подумають знайомі, побачивши самого Володимира Васильовича у таких незвичних "декораціях", але вже на десятій хвилині почувався абсолютно вільно. Роздивившись довкола, вирахував мінімум п’ятьох "продавців" із написом "Дарую", весело підморгнув їм і почав розглядати вже "товар" справжніх продавців. Наприклад, цуцика невідомої мені породи за декілька сотень доларів, якого тіпало, як від пропасниці. На голові цього собаченяти кокетливо стирчав жмутик волосся із двадцяти волосин, хоча саме воно було абсолютно ...лисим. Продавець завбачливо заховав цього "епідерміса" під куртку, демонструючи потенційним покупцям лише його ніс з вухами. Коли я попросив розстібнути куртку, щоби розгледіти "товар", то господар від обурення ледь не розплакався: "Ви що, не бачите, делікатна порода – мерзне, не дай Боже, ще захворіє?!"

Поряд чоловік продавав дорослу дворняжку за 15 гривень. "Дзвіночок", – представляв продавець його кожному, хто хоча би на хвилину зупинявся. Песик радісно ворушив вусами, які росли у нього чомусь із вух, почувши свою кличку, і виглядало це так щемно, що хотілося витягти із кишені усі гроші, узяти його за лапу й відвести до себе додому.

Ще далі (а собак та котів продають та дарують подалі від прилавків – вздовж дороги) продавали вівчарку, яку раніше господар придбав за 300 доларів. І тут мафія, подумав я, коли побачив, що варто було лише зупинитися біля нього потенційному покупцеві, як його оточували "свої" люди з ринку, які починали ганити собаку. Нібито порода ця вже немодна, бо спина у неї вигнута "не під тим кутом". Щось подібне я спостерігав на автомобільному ринку: такі люди відлякували потенційних покупців, а згодом купували машину за дещо

нижчою ціною.

Віктор Король облюбував песика

з плямкою над вухом

Загалом душевність на ринку вражає. Ті самі люди, які говорять зарозумілі речі у свої кабінетах та бубонять, побачивши на вулиці закоханих, які цілуються, перетворюються тут на добрих, чесних – якими мріяли бути у дитинстві. Дивно, але те саме відбувається і з покупцями. Напевно, важко бути нудним і злим поряд із чимось пухнастим та кумедним.

Зустрів я на ринку навіть свого вчителя біології. Щоправда, він був категоричним: "Володю, вчив я тебе, але так нічого і не навчив... Навіщо дарувати котиків? Береш коробку, відвозиш її до найближчого перехрестя. Боротьба за виживання: виживе найсильніший. Природа зла, але справедлива..."

Завітав на ринок навіть нардеп Віктор Король. Ляпаючи шнурками по болоті (а над продавцями та їхніми чотириногими друзями немає даху), він пройшовся і зупинився біля пса невідомої мені породи. З притаманною усім народним депутатам критичністю зауважив, що у песика плямка над вушком якась... Ну якась не така. Це стало зрозумілим усім, в тому числі й цуцикові.

Я навіть хотів, побачивши такого поважного покупця, ще й у спортивному костюмі, запропонувати йому свого останнього котика – Вітю, але доки коливався, нардеп почимчикував далі. Тоді я підскочив до продавця: "Ти знаєш, хто твого песика зараз оглядав?! Народний депутат". Та, схоже, на чоловіка це не справило ніякого враження: "Краще би поклав дашок над дорогою, щоби продавці і їхні чотириногі друзі не мокли під дощем", – відповів він.

Ще одна біда: дехто з людей із категорії "Подарую" час від часу залишає "не подарований" товар просто на ринку. Каюся, ця думка спадала і мені, але усе вирішив один випадок. Коли минулого року я роздавав кошенят, одне з них вистрибнуло із коробки просто на ринку. Я туди-сюди – зникло. Вдавано зітхаю і тихо радію – на одного менше, аж раптом з місця рушає автомобіль, припаркований поруч. Лунає трагічний нявкіт, і я, забувши про усе на світі, кидаюся під машину рятувати невдаху.

Обтираю його та себе від болота, посміхаюся дурнуватою посмішкою: "Ну що ж ти, дурненьке..."