70-річну Ганну Перебиковську в її рідному селі Малинівцях Новоселицького району називають просто – "Аніца-трактористка". Перша трактористка Чернівецької області не ображається. Вона ордени свої не одягає: "А кому це потрібно?"А ось велетенської групової фотографії, де зображено півтисячі напружених людей у Георгіївській залі Кремля на ІІІ з’їзді колгоспників у Москві, Ганна (сорок четверта у дванадцятому ряду) не знімає: "Пам’ять!"
"Вночі їла яблука, щоби не заснути
за кермом"
Коли Ганна 16-річною дівчиною сіла за кермо трактора, то й уявити не могла, що її скромну особу незабаром братимуть в облогу кореспонденти, а її саму возитимуть на зустрічі, як дорогоцінний експонат.
1951 рік, Новоселиччина. Радянська влада хоче нових подвигів та звершень. І ось вона, ідея, – направити тендітну 16-річну дівчину вчитися на тракториста. "А чому би й ні?" – вирішив якийсь носорогошкірий партієць. Певно, ще й захлинувся від власної доброти, як-не-як дитинці у житті допомагає.
Сама Ганна, щоправда, вдячна тим, хто направив її здобувати таку екзотичну для жіноцтва професію.
– Чому саме мене направили? Батько загинув на фронті, мати старенька, а я що могла робити? – щиросердно зізнається вона. – Гроші були потрібні.
Навчалася премудрощів водіння тракторів Ганна у новоселицькому МТС півроку, і, як то водилося за радянських часів, – лише за підручниками.
За кермо новенького ДТ-54 дівчина сіла 7 березня 1951 року. – Посилають мене на роботу, а я навіть завести трактора не можу, – пригадує. – Потім показали, як швидкості перемикати, туди-сюди – і я поїхала. Як почала – так і пропрацювала 31 рік. Жодного разу не хворіла, ось що воно значить – "трактор". А залишила трактор – одразу захворіла. Спочатку мені вирізали апендицит, згодом почалися проблеми з нирками.
Свій перший трактор я запам’ятала на все життя: ДТ-54 був без дверей і вікон. Холодно було, тому зробила двері з дерева, рамки, вклала звичайне скло. А ось вже наступний трактор – Т-74, на який я пересіла за 14 років, був для мене, як курорт – пічка, двері, вікна...
Орала, сіяла та культивувала Ганна практично цілодобово. Робочий день розпочинався о 09.00, а закінчувався... також о 09.00, але вже наступного дня обід та вечерю привозили на поле.
– Найважче було вночі, – розповідає перша трактористка. – Ще до ночі тримаєшся, а годині о четвертій ранку спати хотілося страшно. Рятувалася яблуками. Не знаю, чи це лише на мене вони так діють: з’їси декілька – і вже не так хочеться спати.
Працювала нарівні з чоловіками. Більше того, я ще навколо них уночі крутилася, бо вони лише прийдуть на роботу, візьмуть трактор і... влягаються на бік. "Ти на роботу приїхав чи спати?" – кажу. Нас же посеред ночі приходили перевіряти, як працюємо. Пам’ятаю, третя година ночі, а на полі вже голова сільради з ліхтариком.
Чоловіки аж лихі були на мене. Коли я вийшла на пенсію й захворіла, то колишній напарник мій, коли почув, що у мене хворі нирки, пожартував: "А най помирає – як вона нам колись спати не давала!" А що я могла зробити, коли звикла працювати на совість.
Делегатів ||| з’їзду колгоспників частували чорною
і червоною ікрою
Працювала Ганна краще за будь-якого чоловіка. Бувало, що й по дві-три доби без перерви. Держава оцінила таку самовідданість: молоду жінку нагородили орденом Леніна, орденом Жовтневої революції, медалями.
– Я план перевиконувала, – розповідає. – Подали мене й на "зірочку" ("Герой соцпраці") за найвищу в області врожайність картоплі (400 ц /га), але щось не випало. Тут підтримка потрібна була (характерний жест пальцями, – авт.), самі розумієте яка, а у нас не було нічого...
У Малинівку зачастили кореспонденти, яких, за спогадами Ганни Перебиковської, найбільше цікавила цифра центнерів з гектара. Згодом неодноразову переможницю соцзмагання делегували до Москви – на ІІІ з’їзд колгоспників. Задля такої події жінка навіть пошила чорний строгий костюм та нове пальто.
– Сім днів ми сиділи у столиці. Брежнєва вперше у житті живого побачила, Косигіна. Щоправда, сиділа я аж на балконі четвертого поверху – тож довелося позичати бінокля, щоби вождів розгледіти. У перервах годували нас у фойє. Чого там лише не було – і чорна ікра, і червона, і ковбаси всілякі. 100 грамів не було. Почастували делегатів лише по закінченні з’їзду: повели усіх у ресторан і налили по 100 грамів чоловікам і по 50 грамів жінкам. І правильно: хочеш пити – пий удома!
Ганна Перебиковська зізнається, що їй добре жилося і за радянських часів, і нині. Пригадує, як купила за першу зарплату яскраву і ультрамодну ковдру ("На ватині!"), й зазначає, що "колись платили мало грошей, але з толком – за 30 рублів міг привезти з міста мішок подарунків рідним".
– Та й нині добре живеться, – каже, – за орден Леніна, наприклад, два роки тому почали доплачувати 107 гривень. Але за тими часами сумую дуже. Був колгосп, корови на фермах, а зараз що – безладдя довкола. П’ють зараз набагато більше, ніж колись. Хоча за Брежнєва півлітра коштувала 2,60 рубля, а зараз – від 10 гривень. А ось якість погана – горілка, як вода. Я за станом здоров’я скуштувати вже не можу, але коли пила 50 грамів, то знала, що то був якісний напій. А зараз чи горілку п’єш чи водичку – однаково... Відкрито у селі продають самогон.
Зараз у селі є багато тракторів у людей, але не роблять вони ту "пахоту", що ми робили. На сад без болю не можу дивитися. Не працюють зараз добре, як ми колись. Узяв орендар землю, того року ще посіяв, а цього року й не орав нічого. Каже, нема за що купити солярку. Безлад справжній.
За радянських часів люди працювали цілодобово, а нині порожні ферми та неорані поля. Чому? Цього я не знаю.
Знаєте, я й досі вночі від головного болю прокидаюся: у голові – "дзур-дзур", нібито трактор працює. А вже 25 років минуло, як я вийшла на пенсію...
